Старий держав онука за руку, ніби боявся відпустити від себе хоч на одну хвилинку. Та Янек і не думав пустувати або вириватися, ішов стомлено, маленький, блідий, мов восковий, разюче схожий на дідуся. Такі ж великі очі, високий лоб, довге русяве, майже лляне волосся, що хвилями облягло його гарну голівку, такий же, як у дідуся, гордий орлиний профіль…
— Нам теж ставати у чергу? — спитав Володя.
— Безперечно, — відповів старий і, делікатно, завченим рухом знявши шапку і нахиливши голову, відрекомендувався: — Професор Станіслав Глов’як.
Володя і Таня назвали себе.
— І що ж це буде? — допитувався Володя.
— Зараз привезуть вечерю, прошу пана…
— А хіба ми не підемо до табору?
— До якого табору, пане?
— Ну, там, на горі, біля дороги, є бараки серед лісу…
Професор сумно усміхнувся:
— Ті бараки не про нашу честь. Там живуть німці — інженери, техніки, охоронці. А гефтлінги ночують тут, у тунелях… Під землею…
— Під землею?! І що ж тут буде, під землею? Щось важливе, якщо нікого звідси не випускають?
Професор оглянувся, понизив голос.
— Це дуже небезпечне запитання, мій юний друже.
— Чому?
— Бо тому, хто цікавиться, що ми тут будуємо, есесівці зносять голови…
— Он як!.. Тоді нам ще дужче закортіло дізнатися, яку ж хитромудрію затіяли тут фашисти! Гадаю, не обсерваторію, щоб з-під землі спостерігати за небом?
— Ви майже вгадали, пане… Із цих тунелів будуть виходити в небо…
— Ну?
— Я більше ніц не скажу…
— Хай йому чорт, невже ви вважаєте нас за якихось донощиків!
— Що ви, що ви, пане! Такого у мене і в думці немає… Вам, росіянам, я вірю. Адже ви єдина сила у світі, яка може зламати і зламає, я в цьому впевнений, тоту махину. — І професор зробив красномовний жест у бік есесівців.
— Ну от, цього ви не боїтесь сказати, — швидко вставив Володя. — А ви ж знаєте, що за такі слова теж по голові не погладять…
— Ну, гаразд, панове, — здався професор і, оглянувшись, прошепотів: — Ви що-не-будь чули про “Фау-2”?
Володя зупинився.
— Безперечно. Це ракети, якими німці обстрілювали Англію. Так звана “нова зброя”… Невже ви хочете сказати…
Професор не дав йому закінчити.
— Ви відразу здогадалися, пане… Та я й не сумнівався у вашій проникливості, бо ви така інтелігентна людина…
— Отже, тут будується установка для запуску ракет, — замислено промовив Володя. — І хтозна, в який бік вони звідси полетять, — чи не на Москву?.. Або на Київ?.. 1 ми своїми руками повинні робити це?.. Гм…
Вони стали в чергу, і розмова обірвалася.
Кухарі вправно орудували ополониками, насипаючи у миски бруквяно-капустяну баланду. Незабаром більшість гефтлінгів, примостившись у кар’єрі хто де зумів, зосереджено сьорбали це пісне, солодкаво-нудотне вариво.
Таня й Володя сіли біля професора і його внука в дальньому кутку кар’єру. Заходилися їсти.
Ніхто з них не дивувався їжі, в якій плавали різні жучки та гусінь, бо верхнє листя капусти і брукви, з чого варилася баланда, не милося, а сіклося ножами і зі всілякою тією живністю кидалося в казан. Так робилося по всіх таборах для “східних робітників” та в’язнів концтаборів. Так було і тут.
За півгодини обід — він же й вечеря — закінчився, але в кар’єрі і далі панувала якась напружено-тривожна тиша. Біля входів у тунелі стало по два охоронці-есесівці з автоматами напоготові, у касках. Ще кілька есесівців проходжувалося по майданчику, де щойно стояли бачки з баландою. На чотирьох вежах, що здіймалися над дротяною загорожею, застигли кулеметники.
Сидячи на камені, Володя і Таня переглянулись. Щось назрівало. Але що?
Погляди всіх без виключення в’язнів були звернуті на ворота, де теж стовбичили мовчазні вартові.
Німа й гнітюча тиша зависла над Татрами. Тільки свіжий вітрець приносив далекий шепіт смерекових верховіть, та в передвечірньому голубому небі ширяв темнокрилий беркут.
— Дивись! — раптом шепнула Таня і показала на дротяні ворота.
Крізь них до кар’єру зайшов комендант Гольбах у супроводі двох охоронців. У петлицях новенької уніформи сріблясто блищали череп та літери “СС”. Чоботи начищені до блиску. При боці — пістолет. В лівій руці — рівненька ліщинова галузка. В одного охоронця під пахвою шахи, в другого — хлібина.
Володя не повірив очам: і тут Гольбах не розлучається з шахами? Це було так дико, так не в’язалося з усім укладом життя концтабору, що він здивовано глянув спочатку на Таню, а потім на професора Глов’яка. Але Таня тільки звела плечима, а професор і його внучок навіть не ворухнулися. Сиділи закам’янілі, як і всі інші в’язні.
Комендант ішов повільно, поляскуючи себе зрідка галузкою по халяві, і красивими очима ласкаво поглядав на гефтлінгів, котрі, мов кролики, заворожені удавом, злякано стежили за ним.
Посеред кар’єру, на невисокому підвищенні між коліями, він зупинився. Тут стояла велика кам’яна брила у вигляді куба — щось на зразок стола. Обабіч неї — дві менші, ніби стільці.
— Ну, хто сьогодні хоче зіграти зі мною партію в шахи? — голосно запитав комендант.
Кар’єр мовчав.
— Може, хтось із новеньких?.. Хто хоче виграти хлібину? Цілу хлібину! Справжню. Не ерзац!
Один з охоронців підняв над головою чималу, кілограмів на півтора, а то й на два, довгасту буханку, що виблискувала проти сонця засмаженою рум’яною скориною.
— Ох, чорт! — Володя проковтнув слину. — Яка спокуса! Відразу два кілограми!.. Ти чуєш, Таню?
Таня схопила його за рукав.
— Не сунься в воду, не спитавшись броду!
Але той уже підвівся.
— Я хотів би спробувати…
По кар’єру пронісся легкий шум. В’язні витріщились на хлопця, як на божевільного. Професор Глов’як злякано вигукнув:
— Куди, пане?.. Чекай!..
Та Гольбах уже помітив Володю, і його красиві очі злегка примружилися. Він попрямував до нього.
— А-а, це ти? Гадаєш, виграєш? — спитав лагідно, навіть приязно.
— Так, гер комендант, — відповів Володя.
— А ти знаєш умови, на яких я граю тут у шахи?..
— Звичайно, гер комендант, перемагає сильніший і одержує винагороду — хлібину… Мені хотілося б, щоб це був я!
— Он як!.. — В голосі Гольбаха прозвучали ледь вловимі глузливі нотки. — Але ж ти не знаєш умов! Я поясню їх тобі і всім, хто ще не знає. Так от: виграєш — одержиш буханець хліба, програєш — кулю в потилицю! Така тут ставка!.. Це тобі не Київ… Ти зрозумів?
Володя зблід.
— Це несправедливо, гер комендант, — сказав він тихо.
Гольбах засміявся. Легко, весело. У нього були рівні, білі й чисті зуби. І сміх був дзвінкий і безпечний.
— Ха-ха-ха! Чудесно!.. Ха-ха-ха!.. Ну, Володья, ти повинен знати, що тут цар і бог, як ви кажете, я!.. Я!.. Що справедливо і що несправедливо — вирішую я! Чому ж несправедливо?.. Я маю хліб, і, якщо програю, віддаю його тобі, а ти не маєш нічого, крім життя… Тож віддаси мені своє життя, коли програєш… Логічно? Безперечно, логічно. Отже, ми будемо грати… — І він повернувся до солдата: — Гей, Карл, розстав шахи!
Той швидко розкрив шахівницю і, примостивши її на кам’яній брилі, розставив фігури. Одну з менших брил, що правили за стільці, накрив білосніжною, добре випрасуваною хустинкою, яку обережно вийняв з нагрудної кишені солдатського френча.
Тут усе було передбачено.
— Прошу, — Гольбах галузкою показав на імпровізований стільчик. — Відмова вважається за поразку. Нічия — ми квити.
Володя мовчки вийшов на середину і сів. З протилежного боку сів комендант.
Ніхто з в’язнів не підвівся, не підійшов. Усі заклякли на своїх місцях, — видно, сувора дійсність привчила їх до цього. Тільки найближчі повернули голови, прикипівши поглядами до шахівниці, на якій вишикувалися чорно-білі фігурки.
Таня, професор Глов’як і Янек завмерли теж.
Гравці швидко провели розиграш. Володі дісталися чорні.
Гольбах задоволено хмикнув і походив королівським пішаком.
— Ну, Володья, як у вас кажуть — гора з горою не сходиться? А ми от зійшлися… Не сподівався?
