Еволюція — це лінива балаканина, затята в своєму плагіаті, поки не вскочить у халепу. І лише коли її притисне сувора необхідність, вона стає трохи геніальнішою, але рівно настільки, скільки треба, щоб розв’язати завдання, і ні на волосину більше. І ось тоді, никаючи в пошуках молекул, вона пустить у хід всі їхні перестановки всіма можливими способами. Саме так і створила вона намісника тканин, коли вже їхня узгодженість, керована кодовим паролем, ослабла. Проте він був усього липі делегатом, приводним пасом, рахівником, арбітром, конвоїром, слідчим — і минули мільйони віків, перш ніж вийшов він за межі цих служб. Адже він з’явився всередині самих тіл, як лінза, що збирає докупи всю їхню складність, оскільки те, що зачало тіла, вже не могло їх зосередити. Тому він узявся за свої держави-колонії, він — сумлінний наглядач, присутній в усіх тканинах в особі своїх інформаторів, настільки корисний, що код завдяки йому міг плести своє далі, підносячи ускладнення до ще більшого ступеня, якщо вже воно дістало підтримку. А мозок вторував коду, притакував і прислужував йому, примушуючи організми передавати код далі. Коли вже він виявився таким послужливим повірником Еволюції — а їй тільки того й треба було, — то вона собі знай прямувала далі!
Незалежний? Але ж був він вивідувачем, володарем, безсилим проти коду, його маріонеткою, повноважним представником, посланцем для спеціальних доручень, проте безтямним, бо створений він був для завдань, йому невідомих. Адже ніхто інший, як код, зробив його підневільним володарем і в цьому несвідомому примусі передав йому владу, не з’ясовуючи її істинної мети, чого, зрештою, він і не міг зробити з причин чисто технічних. Хоч я і висловлююсь фігурально, але саме так, по-васальному, складалися взаємовідносини коду і мозку. Гарно б вийшло, якби Еволюція послухалась Ламарка і наділила мозок реформаторським привілеєм перебудовувати організми! Який би це був розгром, бо якими самовдосконаленнями міг забезпечити своїх володарів мозок ящерів, чи Меровінгів,[14] чи хоча б ваш? Але він ріс далі, бо такий розподіл повноважень виявився вигідним: коли він був передавальним пристроєм, він служив коду — і тому розвивався в умовах позитивного зворотного зв’язку… І далі незрячий служив проводирем у кульгавого.
Однак просування вперед у подарованій Еволюцією автономії зосередилося, зрештою, на істинному володареві, тому сліпцеві, що є паном молекул, бо доти він передавав свої функції, поки нарешті не зробив мозок таким майстерним комбінатором, що виникла в ньому відголосна тінь коду — мова. Якщо й існує в світі незбагненна загадка, то саме в тому, що вище певного порога безперервність матерії перетворюється в код — мову нульового порядку — і що на наступному щаблі цей процес повториться, як лупа, — утворенням етнічної мови. Але це не кінець шляху: ці обертони систем, немов луна, ритмічно піднімаються вище, проте розпізнати їх в окремих властивостях і зібрати воєдино можна тільки згори вниз і не інакше… та на цю захоплюючу тему ми поговоримо, можливо, якось іншим разом.
Вашому визволенню, а точніше, його антропогенетичпій прелюдії, допоміг випадок, бо травоїдні, четверорукі тварини, що живуть на деревах, опинилися в лабіринті, де відтягти загибель можна було тільки ціною виявленої особливим чином кмітливості. Цей лабіринт було вивітрено суховіями, проорано льодовиками, розмито дощами — і закрутило, й понесло їх у цьому вирі геологічних епох — від вегетаріанства до м’ясоїдства, а від нього до полювання; сподіваюсь, вам ясно, що я тут опускаю численні деталі.
Не думайте, нібито я суперечу сказаному у вступі, бо ж назвав я вас там вигнанцями Еволюції, а тут називаю повсталими рабами. Це дні сторони однієї й тієї ж долі — ви тікали від неволі, а вона вас випускала; ці протилежні образи сходяться в одному — в бездумності обох варіантів, бо ні творець, ні те, що він творив, не відали, що вони творять. І лише коли дивишся назад, виявляється, що мінливість вашої долі міститься між двома цими полюсами.
Але можна дивитися назад ще далі, і тоді виявляється, що негативний градієнт був творцем розуму. І виникає запитання: як же тоді можна знищити еволюцію виміром її справності? Адже якби не сповзання в ускладнення, в недбалість, у несумлінну роботу, то еволюція не забрела б у хащі тіла, не помістила б у них васалів-стернових. Виходить, саме деградація видами вкинула її в антропогенез, а отже, блукаючою помилкою було породжено дух? Це все можна сформулювати ще гостріше, кажучи, що розум є катастрофічним дефектом Еволюції, пасткою, її капканом і гробарем, коли вже, виходячи на достатню висоту, анулює він її завдання і бере її за барки. Кажучи так, ми, звісно, входимо в небезпечне непорозуміння. Річ у тім, що все це — оцінко, виставлені Розумом, який, бувши пізнім плодом процесу, починає судити про його більш ранні фази. Справді, в цьому міркуванні ми виділяємо насамперед головне завдання еволюції, виходячи просто з того, що вона породила, а потім, вимірюючи її подальший хід цим мірилом, бачимо, що вона працювала абияк. Але, визначивши в свою чергу, який мав би бути оптимальний спосіб її дій, ми доходимо висновку, що, бувши ідеальною працівницею, вона ніколи б не породила Розуму.
З цього порочного кола слід якомога швидше видобутись. Технологічна міра — це міра конкретна, і її можна застосовувати до кожного процесу, для якого вона властива, а властива вона лигає такому, який сформульований у вигляді завдання. Якби небесні інженери розмістили свого часу на Землі передавачі коду, вважаючи їх довговічними й надійними, і якби через мільярди років роботи цих пристроїв виник планетний агрегат, який би поглинув код і перестав його репродукувати, але замість цього засяяв би тисячоголемним розумом і зайнявся б виключно онтогоніею,[15] то все це найсвітліше мислення дуже невигідно свідчило б про своїх конструкторів, оскільки погано працює той, хто, бажаючи зробити лопату, створює ракету.
Проте не було ніяких інженерів чи якоїсь іншої особи, і тому технологічна міра, яку я застосував, визначає лише, що наслідком погіршення вихідного канону Еволюції був Розум, от і все. Я розумію, наскільки такий висновок не задовольняє гуманітаріїв і філософів, які перебувають серед вас, оскільки моя реконструкція процесу в їхніх умах прибирає такого вигляду: погана дія привела до доброго наслідку, а якби була доброю, наслідок виявився б поганим. Але таке розуміння питання, яке справляє на них враження, що тут усе-таки не обійшлося без диявола, є лише наслідком змішування категорій. Інакше кажучи, здивування й опір обумовлені відстанню, воістину гігантською, яка відділяє те, що ви знаєте про людину, від того, чим людина в насправді. Погана технологія не є моральним злом точнісінько так само, як досконала технологія не є апроксимацією ангельських якостей.
Вам, філософи, треба було б більше займатися технологією людини, ніж її четвертуванням на дух і тіло, па частини, які називаються духом, душею, а також інші субпродукти, що їх вам видають у філософській м’ясній лавці, оскільки це абсолютно довільні розчленування.
Я розумію, що тих, кому адресовано ці слова, давно вже немає, але й сучасні мислителі перебувають у тій же омані, згинаючись під тягарем традиції. Згадайте: “Не слід без потреби множити сутності”.[16] Щоб витлумачити властивості людини, досить глянути на шлях, який вона пройшла у своєму розвитку, — від перших складів, якими висловлювався код. Цей процес шкандибав. Якби він пішов угору — хоча б від фотосинтезу до фотольоту, про що я вже говорив, — або якби він по-справжньому полетів униз, тобто якби, скажімо, код не зумів скріпити свої розшарпай! творіння нервовою системою, то Розум не виник би.
Ви зберегли деякі мавпячі риси, бо звичайно в сім’ї існує схожість, але якби ви походили від водяних ссавців, то, можливо, мали б більше спільного з дельфінами. Хоч і правда, що у спеціаліста, який займається людиною, легше життя, коли вія виступає в ролі “advocatus diaboli”,[17] ніж як “doctor angelicus”,[18] але причина тут у тому, що Розум, бувши всеспрямованим, є тим самим і самоспрямованим. Тому він ідеалізує не лише закони тяжіння, але й самого себе, тобто оцінює себе з погляду відсталі до ідеалу. Проте цей ідеал породжено дірою, набитою культурами, а не солідним технологічним знанням. Усі ці міркування можна обернути й на мене, і тоді виявиться, що я сам не що інше, як результат невдалого капіталовкладення, якщо вже за 276 мільярдів не роблю того, чого чекали від мене конструктори. Картини вашого й мого походження для того, хто розуміє їхню суть, досить смішні, бо намір досконалості. який не досягне мети, тим смішніший, чим більше мудрості за ним стояло. Тому дурниця и устах філософа більш потішна, ніж дурниця, висловлена ідіотом.
