— Біля ста тисяч кілометрів за секунду. Принаймні, коли вони давали рапорт, швидкість була така.
— Годі! — перебив “Розвідника” Йон, і в його голосі вперше забринів відчай. — Тепер скажи, чи можна врятувати космоліт? Хто при такій швидкості здатен догнати і врятувати “Альфу”? І насамперед — як її можна врятувати?
Розвідник, мабуть, якусь хвилю готувався до відповіді. Запитання було важке. На мить їм навіть здалося, що вони чують десь зовсім поряд його напружений подих.
— Увага, відповідаю, — озвався нарешті голос. — Космоліт можна врятувати. Але треба виконати кілька умов. Дуже тяжких умов.
Йон насилу стримався, щоб не крикнути: “Яких?” Алька затулила рота долонею, Алик заплющив очі. Тільки Робик спокійно сидів у кріслі.
Глянувши на його спокійне, розумне обличчя, Йон відчув, що до нього знову повернулася надія.
“Ти мені допоможеш, друже, — подумай він. — Правда?”
Робик ніби почув те німе запитання й кивнув головою.
— Щодо рятувальної ракети, — вів далі голос “Розвідника”, — то вона, оскільки на “Альфі” зіпсувався зв’язок, майже безпорадна.
Алик зірвався з місця.
— То що ж то за “рятувальна” ракета? — крикнув він. — Досить, щоб зіпсувався зв’язок, і вона ні до чого?
— Але ж, — ввічливо відповів голос, — зв’язок ніколи не псується.
— А тепер же зіпсувався.
— Так. Але взагалі ніколи не псується.
Йон утомлено взяв Алика за плече:
— Облиш. Він має рацію.
— Відповідати далі? — спитав “Розвідник”.
— Відповідай.
— Набагато більші можливості за ракету має космоліт “Бета”, — вів далі Голос. — Але теж не дуже великі.
— Який ступінь імовірності, що “Беті” пощастить урятувати їх? — спитав Йон.
Голос завагався.
— Поки що немає певних відомостей, — нарешті мовив він. — Але, мабуть, десь як один до двохсот чи двохсот п’ятдесяти.
— А як… як безпека “Бети”? — спитала ніби між іншим Алька.
У голосі “Розвідника” наче забринів сміх. Запитання було не дуже конкретне.
— Все залежить від того, як “Бета” буде діяти.
— Відповідай далі, — мовив крізь зуби Алик.
— Гаразд, — квапливо сказав голос. — Відповідаю. З Бази на Тритоні вирушили чотири ескадри “Великої Допомоги”, тобто, разом вісімдесят космольотів. Проте вони надто далеко від місця катастрофи. Погоня може тривати надто довго, і їм самим загрожує небезпека, що вони не повернуться на базу. Тому їхні шанси десь у п’ятдесят разів менші, ніж шанси “Бети”.
— Негайно скажи, — звелів Йон, — чи взагалі хтось здатен допомогти “Альфі”?
Несподівано в розмову встряв Робик.
— Ми повинні зв’язатися з Базою, — сказав він.
“Розвідник” замовк. Робик мав, звичайно, права людини, та коли він висловлював думку, відмінну від думок інших членів екіпажу, “Розвідник” мав чекати, поки керівники проголосують і скажуть свою ухвалу.
— Ти що це, Робику? — крикнув Йон.
Але зразу ж опанував себе.
— Навіщо ти заважаєш у таку хвилину? — спитав він.
— Я лише нагадую, — несміливо пояснив Робик, — що казала нам Чандра.
Йон ляснув себе долонею по коліні.
— База ще може трохи почекати. Я вимагаю відповіді. Попереджаю, — Йонів голос став холодний, як крига: — Голосують тільки керівники.
— Вимагаю відповіді, — сказала Алька.
— Я також, — мовив Алик, трохи повагавшись.
— Гаразд, відповідаю, — сказав голос. — Дуже великі можливості має…
І раптом замовк на півслові. На екрані блиснув червоний, як сяйво Марса, сигнал.
— Увага, Увага! — квапливо сказав голос “Розвідника”. — Головна База на Тритоні вимагає негайного зв’язку. З’єднувати, чи… відповідати далі?
Йон розгублено глипнув на Роїв, але вони теж не знали, що робити. Мовчав і Робик, проте губи в нього були складені так, ніби він хотів вимовити “з’єднувати”.
— З’єднувати, — звелів Йон.
Щойно “Розвідник” сказав: “Дуже великі можливості має…”
Хто? Хто має великі можливості? Може, поблизу з’явився ще якийсь астророзвідник?
— З’єднувати! — з раптовою радістю закричав Йон, бо подумав, що люди на Базі напевне вже знають.
— З’єднувати! — і собі сказали близнята.
На екрані Центральної Камери показалась невеличка зала. В ній сиділо двоє людей. Побачивши їх, Йон і Рої встали.
— Вітаємо вас, — приємним басом мовив чоловік. Жінка тільки усміхнулася і мовчки кивнула головою.
То були головні проектувальники “Першого Розвідника” й “Землі” — Долорес Лі та Майк Антонов. Жінка була середнього віку, з рудим волоссям, зі скісними очима й оливкового кольору обличчям. Чоловік — велетень з буйною лев’ячою гривою.
— Вітаємо вас, — відповів Йон.
Всі четверо вклонилися. Було перед ким схилити голову.
Майк вийшов на самий край екрана — наче опинився серед них у камері.
— Ви довго зволікали, поки з’єдналися, — сказав він.
Йон кивнув головою.
— Ми хотіли з’ясувати становище.
— І з’ясували?
— Тільки в загальному.
Майк глянув на Долорес. Потім відвернувся кудись убік — приглядався до якогось екрана, що його не видно було з “Розвідника”. І тільки-но Майк замовк, діти почули безнастанний притишений голос якихось рапортів: числа, числа, числа…
Майк знову обернувся до нових керівників “Розвідника”, що не зводили з нього очей.
— Чи пояснив вам “Розвідник”, хто найпевніше може врятувати “Альфу”?
Йон похитав головою:
— Не встиг.
Майк перезирнувся з Долорес. Вона теж підійшла на край екрана.
— Ще буде час, — сказала вона ніби їм, але насправді Антонову.
Йон зціпив зуби.
— Вибачайте, — мовив він трохи різкіше, ніж сам хотів. — Я гадаю, що повинен негайно довідатись, хто може врятувати мою матір.
Антонов кивнув головою.
— Маєш рацію, Йоне, — сказав він.
Його велике, чорне, виразне обличчя було сповнене щирого співчуття.
— Маєш рацію, — ще раз сказав він. — Та річ у тому, що нам треба трохи почекати, аби дістати певну відповідь.
— То як волієте? — поважно спитала Долорес. — Чи взнати півправди тепер, чи всю правду через…
— Через скільки? — спитала Алька.
— Через вісімнадцять хвилин.
— Це дуже довго, — мовила дівчина.
— Зачекаємо, — вирішив Йон.
— Маєш рацію, Йоне, — знову сказав схвально Антонов. І раптом усміхнувся. Усмішка та була незвичайна: два рядки зубів, як біле полум’я, блиснули на чорному обличчі.
— “Розвідник” має нових керівників, — сказав він.
І раптом йому спало на думку щось таке несподіване, що він аж ляснув себе долонею по чолі.
— Адже… — сказав він здивовано, — адже кожне нове керівництво “Розвідника” має право вимагати від нас, з Головної Бази, рапорту. Під час тривоги ви — мої начальники.
— Майку! — розсердилась Долорес.
— Почекай, — перебив її Антонов. — Ти, сестро, геній у техніці, але в педагогіці ти не пішла далі допотопної доби.
Долорес пирхнула, як сердита кішка.
— А ти?
— Ну, а я вже щонайменше в п’ятому сторіччі нашої ери, — лагідно сказав Антонов.
Потім став перед дітьми, випроставши похилені плечі, глянув на Долорес так, що вона мовчки стала поруч із ним, і почав доповідати таким поважним тоном, що годі було й думати, ніби то жарт:
— Керівництво Головної Бази в особі Майка Антонова і Долорес Лі доповідає новому керівництву Пеера. Ми до ваших послуг.
Йон і Алик зовсім розгубилися. Вони почервоніли, як пломенисті півонії у садах “Першого Розвідника”. Тільки Алька усміхнулася — то була її найввічливіша, а отже й найнеприємніша усмішка.
— Ми дуже раді. Але що власне означає оте “до ваших послуг”?
Долорес гнівно стріпнула головою, але Майк узяв її за руку.
— Будь ласка, — сказав він. — Це означає, що ми зобов’язані давати вам рапорт про все, чим ви зацікавитесь.
Йон раптом стрепенувся. Тепер він збагнув, що може дати їм “рапорт про все, чим вони зацікавляться”. Йому довелося відкашлятися, бо з надмірного хвилювання він не міг і слова сказати.
— Я б хотів довідатись, — мовив нарешті хлопець, — чи ви маєте вже на плівці звіт про випадок із “Альфою”?
