Похорон був дуже скромний — прийшло надто мало народу. І це ще раз боляче вразило Курта: виявляється, батько не мав ні друзів, ні приятелів, ні взагалі людей, яких хоч скількись цікавила його доля. Пославшись на хворобу, не прийшов навіть старий Отто Фрейгофер. А втім, у нього власне лихо: про його близьке банкрутство говорять усі вголос.
Отже, минула ціла епоха в житті. Яким не був батько, його вже немає. Віднині все лежить на Куртові, він сам має визначити і власну долю, і долю матері та майбутньої дружини… якщо така буде взагалі. Лізхен уже дізналася, що з багатої нареченої вона перетворилася на безприданницю, і з жіночою покірністю скорилася перед неминучим. Не дорікала Куртові, розуміючи, що всякий інший на його місці теж почав би уникати її, — таке воно й є, оте життя, кожен дбає тільки про себе. І все ж, мабуть, у неї ще жевріла надія; дівчина останнім часом приходила майже щодня, намагалася втішати Куртову матір, пропонувала свою допомогу в господарських справах. Розлучившись із манірністю та претензійністю, вона ніби аж порозумнішала, а сумовита задумливість їй навіть пасувала. Такою Лізхен могла б сподобатись Куртові, — сподобатися по-новому, без впливу якихось там економічних чинників, — але він жорстоко придушував у собі найменший проблиск цікавості до неї: зарано зав’язувати собі світу; попереду абсолютна невизначеність; треба якнайшвидше кінчати з справами і повертатися до Америки.
Тільки аж другого дня після похорон Курт наважився зазирнути до батькового сейфа. Він зволікав з цим, знаючи, що доведеться зустрітися там з речами небажаними і неприємними. І не помилився в своєму припущенні.
Металева пузата шафа в кабінеті лабораторії професора Рудольфа Гешке завжди була святая святих, якої й торкнутися не можна. Лише коли-не-коли Курт зазирав цікавим оком, крізь напіводчинені дверцята на її горішні полиці, але помічав там тільки акуратні стоси всіляких паперів, А що було в численних шухлядах внизу — навіть гадки не мав: при ньому їх не відмикалося ніколи.
Ой, краще б батько не був такий педантичний! Краще б спалив увесь вміст цього сейфа, разом з грошима і конвертом акцій хімічного концерну “Сен-Гобен”! Зібрані ним за п’ятдесят років листи, фотографії, щоденники та офіційні документи можна було вільно використати як докінчений обвинувальний вирок проти нього самого.
Ну, навіщо, навіщо він зберіг датовану ще 1934-м роком копію донесення в гестапо про те, що Фріц Бітнер — активний комуніст, організатор підпілля на заводі “Карл-Цейс-штіфтунг”?.. Навіщо у своєму щоденнику так діловито перелічував “трофеї” після однієї з акцій: “…жіночих пальт (приношених) — 4, золотих коронок з зубів — 7, годинник наручний, чоловічий (несправний) фірми “Омега” — 1”. Навіщо зберіг незліченні фотографії фронтового періоду свого життя — всі пронумеровані, датовані, з зазначеннями населених пунктів? Та навіть оцих знімків вистачило б, щоб радянська прокуратура порушила справу проти воєнного злочинця Рудольфа Гешке!.. То он чому він так боявся їхати до Росії!
Хоч будь-яких свідчень, які розкрили б таємницю загибелі професора Чоботарьова, Курт не знайшов, — цілком можливо, батьків щоденник того періоду загинув. Але наприкінці своїх шукань він наткнувся на кілька папірців, які розкрили йому багато чого. Виявляється, ось уже близько року Рудольфа Гешке шантажував якийсь “Отто”. Загрожуючи розкриттям “справи Ф.Б.”, він вимагав переказати “на відому адресу” двісті—триста марок. На кожному з цих листів було зазначено батьковою рукою: “Переказано”. І — дата. Що то була за “справа Ф.Б.”, Курт догадався аж тоді, коли натрапив на вирізку з газети двадцятип’ятирічної давності, де йшлося про суд над колишнім обер-єфрейтором вермахту Фріцом Бітнером. Його обвинувачували в убивстві американського офіцера.
— Та-а-ак… — Курт вигріб із сейфа всі папки, конверти, пакунки, скриньки, навантажив у лантух, спустився з ним до мертвої, холодної скловарної печі. Шпурнув усе туди, запалив газ. Страшна порожнеча була в його душі. Ні жалю, ні болю, а тільки спустошеність. І вперше думалося: а в ім’я чого жив на світі такий собі чоловік Рудольф Гешке?.. І в ім’я чого буде жити його син і спадкоємець Курт Гешке?.. Щоб отак самісінько складати марку до марки “про чорний день” та й усвідомити на старості літ, що ні за які скарби світу не купиш ні щастя, ні здоров’я, ні людської шаноби?
З пекучою заздрістю подумалося про Альошина: ось хто справді щасливий! В нього немає ні чекової книжки на скількись там тисяч доларів, ні вілли з лакеями, — не спромігся навіть на автомашину. Та в тому-то й річ, що все це для нього другорядне. А на першому плані стоїть “гонитва за мрією”, — так сказав він одного разу. Біс його знає, може, справді людина повинна схилятися бодай перед вигаданими фетишами? В усякому разі, перед віруючим є хоч якась мета. А перед розсудливим атеїстом другої половини двадцятого століття — тільки прірва. Он знову піднімають голови неонацісти. Знову починається розмова про “життєвий простір”. Виявляється, німці нічому не навчилися, нічого не запам’ятали. І якщо вони почнуть ще раз, розплата буде страшна. Та ще страшніше те, що за злочин купки маніяків доведеться розплачуватися всьому людству… А втім, чому бути — того не минути. Обрушити лавину може навіть хлопчисько, а зупинити її не зуміє ніхто.
Комерційні та фінансові справи Курт уладнав легко, — тут у батька був повний порядок. Намірився спродати фабричку оптичного скла, а потім передумав: адже з “Пітсбург плейт гласс К°” незабаром виженуть, і невідомо, чи вдасться влаштуватися деінде. Хай лишається про всяк випадок. А коли мати заявила, що Лізхен днями переїде жити до неї, з його плечей упав останній тягар. Можна виїжджати.
Його проводжали тільки мати та Лізхен — обидві в чорному, як схимниці, сумні й мовчазні. І Курта болісно штрикнула думка, що коли б оце він раптом помер, за його труною ішли б хіба що дві оці жінки. Більш нікого!.. А чому так?.. Чи винен він сам, що не набув приятелів та друзів, чи просто час тепер такий, що кожному начхати на всіх інших?
Мовчали всю дорогу, бо говорити не було про що; попрощалися похапцем. А коли Курт озирнувся біля виходу на посадочний майданчик — він уже не розрізнив знайомих облич: за суцільноскляними стінами вокзалу вирував людський мурашник.
Лайнер стартував з Темпельгофського аеропорту о восьмій нуль-нуль за берлінським часом, а приземлився в Чікаго-Віргінія о п’ятій нуль-нуль за нью-йоркським. На подорож до Пітсбурга Курт витратив значно більше часу, та все ж зайшов до кабінету містера Друммонда точно о дев’ятій. Крокодил дуже зрадів, його побачивши. Сказав, що він задоволений: мовляв, йому доповіли, що містер Гешке близько заприятелював з містером Альйошін, — навіть пиячив з ним і їздив у дальні прогулянки, — отже, слід сподіватися, що цей місяць не минув марно. Курт був настільки приголомшений оцією підозрілою обізнаністю Друммонда, що і слова не вимовив у відповідь. А втім, бос його, мабуть, і не слухав би. Закінчивши свій монолог, він дружньо штовхнув Курта кулаком у груди і побажав йому успіху в дослідженнях.
Прямуючи до своєї лабораторії, Курт сопів, як роздратований носоріг. Все, все лишилося колишнім, наче й не було цього повного подій і роздумів місяця! Як і раніше, доктор Гешке з похмурою заповзятливістю вола працюватиме щодня по дванадцять годин над проблемою, яка не тільки втратила свою привабливість, а й остобісіла; як і раніше, з винуватим виглядом слухатиме нотації шефа, щоб аж після розмови знайти влучні, гострі відповіді, — потрібні як торішній сніг. Тільки й того, що тепер усі ці, здавалося б, дрібниці складатимуться одна до одної, аж доки якась остання краплинка переповнить чашу.
А що тоді буде — невідомо. В усякому разі, щось лихе.
Петер зустрів його радісно. Бажаючи довести, що немарно їв хазяйський хліб, лаборант за цей місяць до дзеркального блиску начистив усю апаратуру, навів ідеальний порядок у шафах з хімікатами та зразками мінералів. Навіть поляризаційний мікроскоп було відремонтовано — Петер навмисне поставив його на видне місце.
