Я одвів убік лейтенанта Мамиченка і прошепотів:

— Ти залишаєшся за мене. Машину зіпсуй. Якщо не повернуся за добу — загинув. “Язика” — пильнуйте. А прізвище цього гендляра, — кивнув я в бік американця, — запам’ятай!

Ми потиснули руки один одному і більше не промовили й слова. Розвідникам часто буває отак: розлучаються, йдучи на завдання, і не знають, чи зустрінуться ще хоч раз.

— Ну, ходімо! — скомандував я.

Годі й казати, що з Кларкових кишень ми витрусили всі речі й зброю, тому я був у відносній безпеці. Та коли біля воріт об’єкта “Ікс” американець озирнувся, я відчув себе не гаразд: в його очах, здавалось, аж спалахнули зелені вовчі вогники.

— Повторюю, — сказав я йому пошепки, — слово чи рух — і перша куля з мого пістолета — ваша!

Кларк єхидно посміхнувся:

— Любий друже, у вас попсовані нерви! Адже ми склали джентльменську угоду!

Так, нерви в мене, мабуть, справді були попсовані: мені дуже кортіло випустити з цього мерзотника всі патрони з обойми, і саме зараз. Що буде через кілька годин, коли він нахабнішає вже тепер?

Ми перетнули якусь білу лінію на бетонованому майданчику перед освітленими місячним промінням залізними ворітьми, і в ту ж мить пролунав різкий голос:

— Хто йде?

— Майор Кларк, — відповів американець.

— А хто з вами?

— Це мій секретар, містер… Сендіс.

Кілька секунд тривала пауза. Ви, мабуть, уявляєте, як бухкало моє серце: адже на волосинці тримався весь мій план.

І ось, нарешті, той же голос промовив:

— Чекаю вас там, де й учора. Кімната двадцять.

Перед нами беззвучно відчинилися двері. За ними нікого не було.

— Не дивуйтесь, — сказав американець. — Охорона тут далеко надійніша, ніж здається.

Справді: ми не зустріли жодної людини, але за нами хтось безперервно стежив.

— Праворуч! — почулося з невидимого репродуктора, коли ми затримались перед будинком. А ще через кілька хвилин: — Наступний під’їзд, другий поверх. Прошу.

І ось перед нами відчинилися двері кімнати двадцять.

— Професор Кребс! — устиг шепнути мені Кларк.

Німецьке слово “кребс” означає “рак”. Мабуть, не часто зустрічається така відповідність прізвища й зовнішності, як сталося зараз: чоловік, що підвівся з-за столу і пішов нам назустріч, таки й справді скидався на рака. Професор мав сиво-жовті відстовбурчені вуса, вузьке, витягнуте вперед обличчя, вирячені холодні очі.

— Сідайте, пане Кларк! Сідайте, пане Сендіс! — промовив старий уже знайомим мені голосом. — Ви сьогодні запізнилися… Щось трапилось? Де автомашина? Де Кляйнміхель?

— Ми добиралися на попутних, гер професор. Машину конфіскував якийсь генерал. Гер штурмбанфюрер Кляйнміхель заарештований.

— Все гине, все!.. — з холодною гидливістю сказав Кребс. — Німеччина доживає останні дні.

Я не зводив погляду з Кларка, тому не мав змоги роздивитись Кребсів кабінет детально. Впадали в око великі книжкові шафи та колекція старовинної зброї на стіні, але вони не розкривали мені анічогісінько.

— Ну, шановний пане, — сказав Кребс, — я обіцяв вам показати все. Ви не втомилися?

— А чи не відкласти на ранок? — поквапно запитав Кларк, кидаючи на мене сторожкий погляд.

— Не впізнаю вас, майоре! — здивувався Кребс. — Адже ви самі вчора сказали, що на післязавтра призначено генеральний наступ росіян! Треба поспішати!

Майор зблід, потім почервонів, а я мимохіть стиснув пістолет у кишені. Ні, це вже було не гендлярство, а справжня зрада! Кларк, представник армії союзників, виказав ворогові таємницю державної ваги: наші війська справді готувались до останнього, рішучого наступу.

— Так, так, — вів далі Кребс. — Треба поспішати, бо якщо ми з вами не домовимось сьогодні остаточно, я шукатиму когось рішучішого.

Кларк схопився з місця:

— Пане професор, я виступаю як представник уряду Сполучених Штатів!.. Точніше, як посередник… — виправився він, перехопивши мій погляд. — Я маю найвищі повноваження. Про ціну не турбуйтесь.

— Ну, це справа інша! — заспокоївся Кребс. — Тоді ходімо.

Величезне приміщення, куди привів нас професор, скидалося на арсенал новітньої зброї: вздовж стін стояли кулемети, гармати, танкетки, навіть якийсь куцокрилий літак.

— Ось! — погордливо сказав Кребс, обводячи рукою зал. Він підійшов до крайнього кулемета і погладив його ствол. — Ця машинка — несхибна, як математична формула, хитра, наче єзуїт, і терпляча, мов кішка на полюванні. Вміє лічити: якщо накажете — вільно пропустить одну людину, а вже по двох почне стріляти і неодмінно вб’є!

Старий вказав на невелику, припасовану до ствола скриньку:

— Вся штука в цьому пристрої… Сто сорок сім крихітних, як рисове зернятко, радіолампочок! Звісно, кулемет з такою апаратурою коштує дорого, але й продуктивність його — надзвичайна!

Цей старий шкарбун саме так і сказав: “продуктивність”, — наче йшлося про фрезерний верстат, наприклад!

Але це був лише початок. Зенітні гармати без жодного чоловіка обслуги. Танкетка, що самостійно вибирає шлях і розстрілює всяку живу ціль за поданою по радіо командою. Магнітні, “зрячі” і звукочутливі міни. Апаратура для підслуховування телефонних розмов з великої відстані. “Кріт” — вогнемет, здатний проповзти під землею кілька сот метрів і з’явитись у найнесподіванішому місці, спалюючи все довкола… Скільки їх було, оцих удосконалених засобів знищення!

Пітний, розхристаний, з блискучими очима американець бігав від однієї машини до іншої, обмацував, бурмотів щось собі під ніс, а Кребс, безглуздо кутиляючи щелепою, стояв посеред залу і любовно поглядав на свої страшні іграшки. На мить мені навіть здалося: це — божевільний, який втратив усякий контроль над свідомістю; божевільний, охоплений нестямним прагненням вбивати і нищити.

Але професор був при тверезому розумі.

— Отже, — сказав він розсудливо й холодно, — все, що тут є, коштує вісім мільйонів доларів. Це майже собівартість. Будьмо одвертими: якби обставини склалися дещо інакше — американці на власній шкурі дізналися б, як працюють мої автомати!.. Але з тих же причин цю зброю мають одержати не росіяни, а ви, або… або…

— Або англійці? — іронічно перепитав Кларк. — О, вони не надто щедрі… Та й що ви пропонуєте, зрештою?.. Автомати з фотоелементами? Інфралокатори? Це не новина! Генерал Колдуел казав, що в росіян…

Американець зиркнув на мене й заціпився. А Кребс пхикнув:

— Я не знаю, що там є в росіян, а те, що ви не маєте нічого схожого — не викликає сумніву, бо інакше ви не прийшли б до мене. Ви, американці, звикли викрадати та купувати чужі думки, бо власних вам бракує. Ви — прекрасні організатори, так. Та тільки дідька лисого ви досягли б чогось, якби не гроші… Гроші! — Кребс погрозив комусь кулаком. — Саме те, чого не вистачало нам!.. А втім, це — лірика! — сказав він уже спокійніше. — Я не докінчив: крім восьми мільйонів доларів, ви даєте мені — десь у Сполучених Штатах чи в Канаді — найсучаснішу лабораторію телемеханіки й автоматики. І — запевняю! — згодом ви не пошкодуєте про це.

— А що це дасть нам? — вкрадливо запитав американець.

— Машину, яка буде мислити.

— Дякую! — глузливо вклонився американець. — Ми якось уже й самі зметикуємо що до чого.

— Не поспішайте з жартами, пане Кларк! — сухо кинув Кребс. — Той, хто одержить таку машину, — стане володарем світу! Згадайте танкові колони Гудеріана: вони, як ніж у масло, втиналися у ворожу територію, і ніщо не могло їх зупинити…

— …крім мін, бронебійних снарядів, пляшок з горючою рідиною. Чи не так?

— Так, любий пане Кларк. Так! Бо то були малі, повільні, незграбні машини, керовані недосвідченими й полохливими людьми. А мої машини — сухопутні сталеві дредноути з хижою, цілеспрямованою волею — не знатимуть страху і вагань, підуть туди, куди ви накажете, і чхати їм на агітацію та пропаганду!.. Сподіваюсь, такі машини вам будуть потрібні скоріше, аніж ви гадаєте… Ваші союзнички-росіяни… — Кребс хихикнув і простягнув уперед руку з скоцюрбленими пальцями. — Отак ото, на Балкани… на Балкани… А там — нафточка… Еге ж!