І знову — темрява. Темрява — це гарно. Це означає — що ніхто зараз не помирає.

Помітили: сплячих жраби не брали. І всі почали спати по саме не можу або просто лежати, витріщатися в нікуди, намагаючись не рухатись. І кожний боявся поворухнутися першим.

За добу взяли одразу трьох. Манни було — по кісточки. Влад припустив: нас посилено годують — надто млявими стали.

Світляки горять майже годину. Олена, дружина Капітана, кілька годин висіла над нами. Чому — знають лише жраби, але у них не запитаєш. А ми скопом тримали її чоловіка, притискали його до підлоги — щоб не кинувся за нею подихати. Тримали, поки він не прохрипів з обпалюючою, ненависною люттю:

— Слухати сюди! Є завдання, смертники! Дезертирам — вишка!

Ми думали — все, хана Капітану, з’їхав мужик. Ач ні. Кожному знайшов, чим зайнятися, ПОКИ СВІТЛО. Перевіряти вціліле обладнання, ремонтувати, що можливо, лагодити одяг. А сам гайнув до заблокованого шлюзу в тому самому відсіку… і нічого не сталося. Виявилось, є до шлюзу доступ. Є! Так і копирсався там години три, ледь устигли його висмикнути, коли на світляка Олени, нарешті, клюнуло, і світло стало повільно згасати.

Янка ревіла — глухо, зарившись мені у плече. Мої руки блукали по її липкому волоссю, очищуючи від згустків манни.

— Тихіше, дитино.

— Не можу! Це ще гірше, Лесь, — невагомим шепотом жарко обдало вухо. — Вже не страшно — нудотно! Я уявлю себе такою мертвою лампочкою, а живі внизу діловито копошаться, куртки зашивають… і радіють такому світлу! Гірше, ніж тварини!

— Гірше — падати лапками догори і чекати, коли розчавлять.

— Це нелюдяно! Людина завжди поважала чужу смерть. Завжди! А тут… цинічна утилізація усього!

— Спи, дитино. Хай мертві ховають своїх мертвяків…

Вона схлипнула.

— Гей, по правому борту, спати! — пробуркотів Влад.

— Заснеш тут! — заворушилися у темряві інші.

Кеп мовчав. Де він?! Шлюз не завжди чавкає, коли в ньому зникають люди.

— Командир!!!

— Не горлай, не глухий! — відмахнувся командирським голосом дальній кут, біля самого відсіку. — Кому тут жити набридло?

Зітхання полегшення схоже на шум вітру в невидимому лісі. В пітному смердючому лісі.

— Виходить так, мужики… і леді! — капітан був, як завжди, злобний і зосереджений. — Бунт відміняється. Користуватися будемо кожною секундою будь-якого світла. Розумно використовувати, богомать! — sorry, леді! — а не стовбичити в молитві, в лайні чи в чому ви там стовбичите. Якщо хтось ще не зрозумів, пояснюю: жраби перестають слідкувати за нами з того моменту, як обрали черв’яка. Банка в цей час без нагляду. Залишається виламати накривку.

Влад пожвавився, радісно штовхнув мене в бік, не зайнятий Янкою.

— Та запросто виламаємо! Є гіпотеза, кеп. Може, вони сліпнуть?

— Сходи, перевір, окуліст! — отрути в командирському тоні вистачило б на всіх мражей з жрабами, якби вони сиділи в нашій банці. — Головне в цей момент — виповзти, поки є кому. Хто бажає, може залишатися. Зрозуміло? Усім спати!

Заперечень не було. Але Янка протестуючи сопіла мені в пахву.

Коли всі угамувались, Влад перебрався на її бік, ледь не розчавивши нас при цьому переміщенні своєю тушею, і розказав їй казку на ніч про вирване серце. Хай живе данкіцизм-стоїцизм!

— Він сам так вирішив, — упиралася Янка, — а тут… людожерство і… взагалі жах.

— Знаєш, подруго…

— Гей, і не мрій! — я звично ощирився.

— Ги… — заржав було Влад, але одразу посуворішав. — Не перебивай, Лесь! У мене важливе повідомлення. Думаю, світляки зберігають свідомість до кінця.

Коли до нас дійшло, ЩО він сказав, Янка смикнулася ящіркою вбік, до стіни. Здається, її знудило.

Одна справа, коли тобі по барабану, що з тобою і навколо тебе відбувається, коли ти мертвий, бо — мертвий. І сорому не маєш. Тебе — немає. Ніде. Але — помирати ТАК і усвідомлювати ВСЕ?! Убити цього Влада. Негайно.

— Затнися, Владе! — гримнув зі свого кутка всечуючий Кеп.

Розбуджений народ забуркотів ще голосніше: найголовніший бугай ішов до нас по головах і животах підлеглих.

— Затнися! — повторив він над самим вухом вже дуже тихо, майже ніжно. — Це неможливо, малий. Подумай гарно, а тоді… подумай ще краще. І зрозумієш, чому.

І наш товстун затнувся, що теж було неможливо: якщо Влад вважав себе правим, то і не ховав від світу вагомих причин упевненості. А якщо не вважав, то не патякав ніколи. За що його любили усі, а Янка неприховано обожнювала.

— Є, командир! — покаянно пробурмотів «малий». — Дозволите іти?

Банка наповнилася задушеними смішками: усі вмить уявили Владову «ходьбу лежачи».

— Згинь, — дозволив тиран. — Іншим, що мають вуха, слухати сюди. Коли зійде світляк…

І довго розжовував, кому що робити. І ще годину усі обсмоктували інструкції і ввічливо цікавились — а на хрена. А Яшка Осін травив анекдоти. І Кеп реготав голосніше за всіх, голосніше сліз за Оленою. Лише Янка мовчала. І я радів темряві, яка поглинула її погляд василіска. Хіба поясниш їй, що ми — не виродки. Ми — мужики, які не змогли нікого врятувати. Ми — суха ненависть, якій нічим плакати.

— Лесь, ти спиш?

— Ні, Янко.

Легка долонька торкається чола. Губи лоскочуть вухо:

— Ти мій талісман.

Скоріше навпаки. У мене це п’ятий стрибок у гіпер. Талісманом я перестав бути на третьому.

— Лесь, це ж усе неправда? І насправді ми спимо в анабіозі, і це страхіття нам сниться, так?

— Звісно, кохана. Спи.

Якби все було так легко! Повірити, що реальність, дана нам у відчуттях, — суб’єктивна. Просто сон, один на всіх. Чотири моїх попередніх стрибка — чотири сновидіння якогось схибленого Кінга: падіння на ненажерливу планету, захват якимись тарганами, на третьому був хлопчина-параноїк, що перестріляв усіх, окрім мене. Я убив його тоді. В останньому стрибку вбивали мене. Сон. Це все сон. Спи, Янко.

Але іноді з гіпера виходять кораблі-могильники, повні трупів. Або зовсім порожні, з працюючою апаратурою, але без людей, що зникли між входом і виходом. А вцілілі чорні скриньки і бортові журнали повні реального жаху. І завжди різного. Жраби не повторюються. Ніхто ще не вирахував закономірності. Ніхто не зрозумів, як повністю убезпечити вихід в гіпер, що може захистити від мражів, які причаїлися у небутті, окрім везіння? Нам пощастить, кохана. Спи. Можливо, ми прокинемось живими.

Прокинувся від спалаху світла і капітанського горлання:

— Підйо-о-ом! Всі по місцях!

Помацав праворуч. Янки нема. Серце стиснулося мов пружина. Підхопився, і ледь не зіткнувся зі світляком. Перед очима пропливли червоно-руді чоботи. З ними ніколи — за винятком ванни і ліжка — не розлучався Яшка Осін, програмер, поет і бабник. Вище не дивлюся — нудотно, а ось Влад — очей не зводить, і геть забув, чим він зараз має займатися по інструкції. Кеп… туди ж втупився. Глянув краєм ока: від Осіна вже мало що залишилося. А ось руки ще дригаються. І обличчя як танцює. У світляків завжди так.

Янка знайшлася за спиною: біля стіни, в позі лотоса, долоньки човником, сльози, звісно, і шепіт. Прислухаюся: «Упокой, Господи, душу раба Твого Осіна».

Амінь. Пробач, Оса! Пробач, що йду в чортів відсік — гатити у шлюз кувалдою, колупати викруткою, нігтями, зубами, чим прийдеться. Поки невидимі риби обідають. Поки не згасає світло, поки горить світляк…

Коли народ очистив мозки від слизу жаху, і став здатним міркувати, й у тисячний раз сперечатися — що за тварюки нас жеруть, і як не лише врятуватися, але зробити їх, тобто врятуватися напевно — Янка випалила:

— Я знаю, що вони таке!

І всі замовкли. Хто про що. Але я мовчав про Джоссі. Янка теж оніміла — зрозуміла, напевне, про що ми мовчимо, розгубилася. Тільки безумець знає абсолютну істину.