Багато хто з богомольців прямував саме до господи Вакіля, воліючи невідкладно дістати підтримку закону. Там вони і спинялися, збираючись гомінкою юрбою коло підніжжя храму Нижньої Трійці, звідки вже один за одним піднімалися широкими сходами до мідної брами, за якою чигала невблаганна справедливість. Вакіль-упорядник, Бену-сторожа та Кушар-доброчесний милостиво позирали на прочан зі своїх високих насістів, і Асата відзначив умисну величність та роблений спокій кам'яних фігур, покликаних, либонь, усунути останній сумнів щодо всевладдя закону. Нижня Трійця видавалася йому трохи кумедною зі своїми величезними храмами та пориваннями довести власну значущість, хоча владу їхню ніхто ніби й не заперечував. Чекати довелося довго. Збіг день, і проминула ніч. аж доки Асаті дозволили піднятися сходами чеснот та прочинити двері закону.

– Я маю свідчення злочину, здійсненого князем Завулом. – з копита вскач приголомшив він розпорядника храму, – і вимагаю зустрічі зі старшим жерцем Вакіля.

– Чому це ти вирішив, що старший жрець буде говорити з тобою? – насилу оговтався розпорядник.

– Я маю запитання до Вакіля особисто, – пояснив Асата. – А наче ж ніхто, окрім старшого жерця, не веде з ним приватних розмов.

Службовець храму вже вирішив був, що варта коло воріт прогледіла таки, на його лихо, одненького біснуватого, проте зухвалий відвідувач спромігся нарешті обґрунтувати свої домагання.

– Перекажи йому, що моя кров засвідчує право відповіді.

Таке справді траплялося час від часу, коли облудно звинувачені чи нерозраджені жертви, не діставши правди від суддів, шукали захисту безпосередньо у бога. Вони присягалися власною кров'ю і, спробувавши її на смак, бог диктував своєму жерцеві остаточну ухвалу. Не кожен наважувався на такий крок, бо ж людей-суддів іще можна було напоумити щодо слушного присуду, тоді як бог нікого не слухав і чинив, як заманеться. Слід бути твердо впевненим, що не зогрішив навіть принагідно, а хто ж таких святих пускає межи люди? Он і варту на воротях про всяк випадок виставили…

Словом, Асата ризикував головою, і то серйозно, і така раптова розвага молодшому жерцеві була до душі. Ховаючи усміх, він відіслав з новиною одного зі служок, а сам тим часом провів відвідувача до невеличкого подвір'я, де подорожньому належало змити з рук і ніг порох далеких та невпорядкованих країв. Після того лише піднялася перед Асатою золочена запона святилища.

Старший жрець Вакіля, схоже, зазирав до Книги Законів так само часто, як і до дзеркала, бо ж усе в ньому свідчило про високу посаду та беззастережну значущість: і смугастий тюрбан із дванадцятьма блакитними стрічками, і червлений пояс із китичками, і золоті дзвоники при поясі; навіть погляд був точно припасований до нагоди – милостивий та незворушний, мов у статуї при вході. Проте зараз, звівши очі на нежданого прохача, він блимнув і відсахнувся, ледь не перекинувши золотого жертовника.

– Злочинець. І вбивця. І крадій, – спостеріг він, і зачудування в його погляді поступилося зацікавленню, не сказати б – фаховому заповзяттю. – І ти хочеш знати волю Вакіля?

Асата кивнув, відкочуючи довгий рукав своєї грубої сорочки.

– Не так швидко, сину мій злодію, – уїдливо усміхнувшись, мовив жрець. – Це ж лише справа лиходійська чиниться, рукава засукавши, та й по тому, а закон вимагає сумлінного виконання приписів та укладень.

– Мудро, – погодився Асата, – бо ж інакше хто завважить різницю?

Молодший та старший жерці перезирнулися.

– Бери найкращий гільадський бальзам для узливання, – лиховісно наказав старший, – я бажаю почути вирок якнайшвидше, без викривлень та перешкод.

Вдвох жерці квапливо обладнали жертовника, розпаливши вогонь під чашею з бальзамом та духмяною смолою. Старший жрець взяв на крайці ножа крові з руки Асати і додав її до запашної суміші, і та чмихнула цівкою чорного диму.

Якусь мить нічого не відбувалося. Жерці, либонь, вслухалися у янгольські співи в передпокої Вакіля, Асата ж споглядав димну течію, відчуваючи раптову бентегу і несподівано пристрасне сподівання, що зараз ось боги засвідчать свою знану справедливість, вирок буде переглянуто, і все неодмінно поверне на краще.

– Ти?! – зненацька вискнув старший жрець, обурено позираючи на гостя. – Невже ти, злидню, наважився прийти до мого дому?

Молодший служитель Вакіля вхопився за край жертовника, аж йому побіліли пальці. Неймовірно рідко траплялося таке, аби бог так швидко відгукувався на жертву, та ще й брався говорити вустами свого жерця. Однак зараз у тому не було жодного сумніву – голос бога лунав, як дзвін, відбиваючись громовицею від мідних дзеркал.

– Забирайся геть з мого святилища, злодюго! – продовжував лютувати бог. – Геть!

– Але ж, – розгубився Асата, – хіба я ще не спокутував своєї провини?

– Ти?! – Вакілеві, вочевидь, прийшлося до смаку те лунке осудне займення. – Та швидше Херем зануриться в пітьму Шеолу! Іди і ніколи не вертайся, чуєш?!

Асата проковтнув гірку слину.

– Ну, коли так… – промовив він, але з вуст не зірвалося ні звуку.

Повільно відвернувшись, він рушив геть.

– Я покличу варту?! – наважився молодший жрець.

– Не займай, – востаннє гримнув голос бога, – нехай іде.

Нічна Наречена таки мала рацію – Асата, виявляється, сподівався, що його довічне вигнання було хіба грізьбою і буде скасоване, щойно він засвідчить своє каяття та сумирність. Аж ні – Херем цурався найменшого знаку нечистоти, то що вже казати про крадія, по вуха забрьоханого багновицею злочинного свавілля! Та швидше… Авжеж, Шеол зустріне його хлібом-сіллю, і Мовчазна Яма збагатиться ще одним бентежним духом, що ним страхатимуть самотніх подорожніх. Якусь мить Асата серйозно зважував переваги посади демона нічних криниць, проте, так нічого й не надумавши, смутний та лютий, вийшов геть із храму Нижньої Трійці. Завулові свідчення, тим часом, так і лишилися, забуті, на дні дорожньої торби.

Вибравшись із храму, Асата завагався, не знаючи, куди йому податись. Минулу ніч він провів коло вогнища, що його розпалювали богомольці, які нудилися у черзі за справедливістю; дехто з них вертався, аби оповісти недавнім знайомцям, яким боком повернувся до них самовладний закон. Асата і собі підійшов до вогнища, шукаючи як не за товариством, так за живим голосом та чужими негараздами.

– Присягаюся Малхі-проклятим! – люто гримнув хтось неподалік.

Асату-вигнанця труснуло, наче дерево зі стиглими смоквами. Хто ж це наважився на таке відверте блюзнірство просто попід храмом мстивого Вакіля?

– Тшш! – шикнули на дурнуватого добрі люди. – Мовчав би ти, Мікто! Ось почують тебе доброчесні, воронам будеш присягатися, що неїстівний!

Нарешті Асаті вдалося розгледіти того прибічника нерозважливої клятьби. Худий дядько в пошарпаному вбранні дрібного посадовця цілком міг би скласти добру компанію голодним крукам – зваживши на його довгу кирпу та грізний погляд, ті, можливо, прийняли б його до зграї.

– Та присягаюся ким завгодно! – не вщухав кирпатий. – Якщо це – справедливість, то я – Нічна Наречена!

Сусіди по вогнищу зареготали, радячи промовцю бодай поголитися для повноти ілюзії.

– Ні, справді, послухайте мене, добрі люди! Я – чесний писар царського проводу листів та нотацій, все життя розбирав грамоти гінців з Араму та Кіннахі, мав добрий дім і півгана саду, аж раптом влада вирішує провід розпустити, і плакав мій дім, і ридав мій садочок, і пішли ми, людоньки, із сім'єю попідтинню… І що ж мені присудив Вакілів почет? Відшкодування втрат, гадаєте? Нову, вважаєте, поважну посаду? От і я так вважав, доки крук не дзьобнув! Іди, кажуть, у митарі! Ні, мовби досі того митарства не наївся!

Коло вогнища спочутливо загомоніли. Мито збирати – лиха справа, як не крути. Ти оббираєш, тебе оббирають, жодної вдячності, саме розчарування. Асата подумав був, чи не податись йому в митарі. Проте зважив, що демон криниць, і той має в людей більше шани.

– Послухай, Мікто, – звернувся він до страждальця, – біда твоя в тому, що звернувся ти за розрадою не до тих суддів, що мають вдосталь мудрості, аби зважати на чужі втрати. Адже сказано: «Над бідним не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя».