– Чому ти повернувся? – підійшовши впритул, видихнув Раві. – Якби ти був тим, про кого сповіщено, то не повернувся би!

– Хіба не казав тобі, що в пророцтві купа помилок? – знизав плечима Асата.

Раві замружився у зневірі.

– Чого стоїмо? – вибухнув дратівливою люттю князь. – Веліть в'язати поганця!

Жрець Саави вимовив щось нечутне і нарешті кивнув. За мить, коли його штовхнули на землю і вивернули лікті за спину, Асаті вдалося кинути останній погляд на Раві. Дивна річ, але той, здається, молився. Ніколи раніше Асата не бачив його за тією справою, але зараз ось сподобився побачити. Цікаво, чи чує його Херем? А коли чує, то нехай здригнеться – коли навіть останньому з вигнанців страшно від такої молитви.

Але невдячна робота оповідача: уже і багаття згасло, і сахі застиг, а хоч би хто про те подбав. Дарма, що в горлі дере, а поза шкірою біжать крижаки – нехай, значить, мучиться лиходій, так йому, мерзенному!

Зітхаю тяжко, розгинаючи закляклу спину, і намагаюся роздмухати вогнище. Гості мої мовчать, ба навіть не ворушаться, бовваніючи проти раннього досвіту, наче химери при храмі. І щось не квапляться вже звично затаврувати шахраєм та підбрехачем. Невже повірили?

– Брехня! – нарешті підхоплюється Сеной. – Не вірю ані слову!

Ну ось, Творцеві слава! Сенсеной та Сенгелаф проте далі правлять мовчанку. Сеной позирає розгублено, ніби оце зрадила йому тверда земля під ногами.

– Ну? – вимогливо мовить він. – Що скажеш, Сенсеною?

– Певна річ, – кахикнувши, каже той, – про віру й мови нема. Однак відомо нам не з чужих слів чи облудних свідчень, що вперше Херем було замкнено саме тоді, напередодні суду над осоружним небу негідником Асатою.

Сенгелаф киває, потішений наявністю безперечної опори чи останнім славоспівом – не розбереш.

– Що його, паскудного, було судити? – праведним гнівом спалахує він. – Пес скажений і той більше вартує справедливого суду!

– Ну, не скажи… – стиха промовляє Сенсеной. Ого! Ледь мені баняк об долівку не луснув!

Що це він, премудрий, верзе?

– Визнаю та засуджую злочинства, вчинені лиходієм проти царства та храму, – заходиться пояснювати наш мудрагель, – а проте не можу не визнати також і досконалості злочинного задуму. Бо коли йдеться про помсту, то Асата безпомильно вибрав єдиний шлях, аби заподіяти кривду Херему.

Добре, що за моїм клопотом коло вогню ніхто на мене й не зважає. Бо така розмова зчинилася – не для пустельного злочинця, їй же бо'!

– Нечистота… – придушено мовить, здогадавшись, Сенгелаф.

Сенсеной повагом киває.

– Атож. Немає більшого злочину, аніж привнести нечистоту до святого таїнства, коли брама Херему відчиняється перед втаємниченими. Силою розділення чистого й нечистого створено світ, який ми знаємо, а отже, таке блюзнірство уражає самі основи світобудови.

Цікаво, а от якби хто сказав таке Асаті раніше, напередодні царського весілля, то чи стримало б це лиходія? Видається мені – навряд. Бо кому він треба, такий світ, що ладен розвалитися від одного лише сумнівного шлюбу?

– А може, інша справа зайшла? – не втримуюсь. – Може, Херем не зміг вибачити вигнанцю, що той повернув проти нього його ж власний світлий закон?

Сеной аж підстрибує.

– Та тобі свічка в голові згасла! Язика прикуси, пришелепо!

Сенгелаф і той ладен зацідити мені, мерзенному, у вухо. І чого ото так лютитися, коли ти – бездоганний страж усіляких чеснот? Чи не цілком бездоганний, еге ж?

В баняку стиха булькає, плюскаючи духмяним теплом. Якраз на часі.

– Прийміть, любі гості, ще но ковточку гарячого узвару – ніч дарма що на збитку, а зимна ще…

Ой, варто те бачити, як сахнувся Сеной від полумиска!

– Що то ще за вариво?!

– Відвар покруч-трави, – веселюся. – Як вип'єш, то зразу ж усюди вважається обман та страхіття.

Сенсеной змучено зітхає.

– В Асати навчився сахі варити?

– Та в кого ж іще, – кажу, зачерпуючи гарячого варива. – Мені що – моїх страхіть ніхто уже не вполює і не додбає.

Цього разу старий першим простягає руку за відваром. Ось кому жодне зілля невіри не додасть!

– Ти добре знав того підступного злидня? – питає, відсьорбуючи.

– Я добре знав його, – відказую. – Краще, ніж будь-хто інший. Окрім, може, Ата-Творця… та і то навряд.

Глузливо блимає Сенгелаф, закочує очі в зневірі старий Сенсеной, Сеной так шпетить зухвальця, що й демонам труйних криниць мало б не здалося.

Чи й справді хто напоїв мою трійцю покруч-зіллям, що не спроможна розчути і крихти правди в щиросердому зізнанні?

Так само гаряче, як і свята, славне місто Ір-Олам любило страти. Джерелом цієї любові почасти були священні укладення, що веліли як святкувати, – так з усією душею, а як карати – то від щирого серця. Страта теж була святим таїнством і вимагала людської шани та божого благословення. А відтак і вбратися треба як слід, і роботи до рук не брати. Ну, і чим не свято на дворі? Свято і є. Хіба що без музик та блазнів.

Привселюдні страти переважно вершилися на чільній площі міста, оточеній осередками царських проводів та ошатним разком храмів. Найвище серед них підносився храм Ата-Творця, що ревно пильнував за втіленням священних дійств. Отож страчувані могли сміливо сподіватися на дрібку найвищої уваги, нехай навіть дещо спізнілої, аби змінити життя на краще.

Асата незмигно споглядав величні білі стіни, різьблені колони та золочені склепіння арок. За весь час своїх поневірянь він найближче підійшов до храму Творця саме зараз, напередодні власної страти. Коли б його воля, однак, він і не глянув би у тому напрямку. Правий був Раві, дорікаючи йому за незмірну гординю! А однак тепер дивився, і вдавалось йому це видовище раптово доречним, правильним, неначе повернення додому з далеких і безладних мандрів. А чи й правда повернення?

Ця думка зненацька обпекла пустельним вітром, змусивши втратити чуття і слух. Десь поряд царський розпорядник розгортав сувій з дрібно писаних звинувачень, і шумів притишено натовп, виплескуючи зрідка «Невже це він?», «Та де! Той з бородою був!», та все частіше просто «Смерть!». А вигнанцеві скочила на вуста нетутешня посмішка – він повірив, як вірять лише приречені, що зараз-от, варто лише перетерпіти відміряне, і він забереться звідси, і рідний дім відімкне нарешті двері для сина-приблуди.

А що відміряно йому достатньо, він не міг не знати. Князь Завул про те подбав особисто, наказавши: «Дивіться ж, я хочу, аби душа з нього йшла, як реп'ях із шерсті!», і приголомшений розгоном подій, Імрод звелів залучити найкращого душогуба. А проте площа перед храмом – не місце для тривалих тортур, отож вирішено було відважити лиходію тридцять ударів «скорпіонами» і, як цього забракне, запросити глядачів долучитися до дійства, для чого і була передбачена така купа каміння, ніби не карати злочинця належало, а мостити дорогу аж до самого Зам-Арі.

А «скорпіони», слід сказати, – то не просто батіг. Туга сиром'ятна стрічка мала сім розгалужень, і кожне з них – металевий наконечний гачок. Такий батіг вгрузав глибоко в тіло, видираючи стрічки шкіри та м'язів. Та і сам собою удар з руки вправного ката спроможний був вибити дух із хоч якого дебелого волоцюги. Тож Князь Завул не мав до чого причепитися – кара була завбачена аж ніяк не з милосердних.

Асата ж, спокусившись відчайдушною надією, чекав її, наче нагороди. Знав би, на що чекає, то притишив би гонор і не давав би слова надії. Перший же удар завдав не звіданого ще досі болю – тіло почувалося розітнутим навпіл, а що трималося купи, то лише примхливим вивертом пекучої судоми. Йому забракло повітря, і крізь присмерк запаморочення здавалося – не батіг тримає царський душогуб, але блискавку, яка щоразу пропікає наскрізь, вивертаючи шкіру кривавим підбоєм назовні.

Спершу він намагався рахувати удари, певний того, що кожен з них наближає омріяне звільнення – адже так хотілося вірити: тридцять ударів за кожний з тих тридцяти мідних сіклів, що колись віддали його в рабство. Та хай би яка надія не гріла вигнанця, а вже дуже скоро лік, та й усяка думка зійшли паром, наче сніг над розпеченим горном. На дев'ятому ударі він втратив свідомість, та вправний кат швидко привів його до тями, вивернувши на скривавленого страдника коновку води. Подальше ввижалося йому черговістю спалахів болю та непритомної пітьми, яка відступала чимдалі тяжче.