– Зачекай, – стиха кинув учитель, хоч Асата і не думав йти. – Ти зрозумів хоча би, чому я виставив інших?

Асата кивнув, щиро прагнучи засвідчити муки совісті.

– Ви вважаєте тлумачення пророцтва неоднозначним?

– Та ні, – розпачливо сплеснув руками Раві, – якраз навпаки! Це пророцтво слід сприймати буквально аж до останньої літери далет! Проте мої учні ще не готові говорити про Бога Єдиного… Вважаєш, ти – кращий?

Асата знизав плечима.

– Дивіться: І втіленням його стане нещадний Ель Ехар, Чужий Бог. Йоханана говорить про постання чужого, як уособлення нищівної сили Шеолу. Якщо ж прочитати це місце як Ель Ехад… Нісенітниця виходить, Раві.

Той посміхнувся сумно.

– Занапастить тебе гординя одного дня! Ет, Асата, коли б це було так просто… Єдиний певною мірою і є Чужий. Чужий для нас із тобою. Коли б тільки Творець був Єдиним, він залишався би недосяжним для нас, оскільки ми у своїй нечистоті не могли би наблизитися до нього. Не дарма ж херем означає «відчуження»… та так би воно й було, коли б не милість Творця. Не бажаючи залишати нас напризволяще, Він створив сходи між Херемом та землею, поставивши на них своїх дітей – мудрого Сааву, доброчинну Аліму, Авіву, Хубара та інших. Кожен з них на крок ближчий до людей…

– Та на крок дальший від Херему.

Голос норовливого учня раптом лункий і мертвий, і Раві міг би радіти – йому, чи не вперше, вдалося збити того з пантелику, і то без жартів. Чванька-Асату мовби в помиї макнули, проте натішитись із цього факту мудрому Раві не дозволили.

– Вам грамота з палацу, – шанобливо промовив служка.

Раві кинув оком на ошатну царську грамоту. Потім глипнув на Асату, зануреного в тяжку задуму.

– Збирайся.

– Що? Куди?

– Йдемо до палацу, – і, зглянувшись на розгубленого учня, пояснив. – Мені призначено зустріч із царем Імродом. Йтиметься про наші взаємини із Зам-Арі – на те ти мені й потрібен, аби засвідчити тамтешні порядки. Давно вже час прищепити хлопцю тверезе бачення державного інтересу. Дійшло вже до того, що вибір йому невеликий – або війна або весілля.

Асата нечемно пирхнув.

– Але втрапив бідака Імрод!

– Оце ж, – поважно кивнув Верховний Жрець. – Ну, біжи вдягайся, решту розкажу дорогою.

На безмежний подив Асати-вигнанця, Імродова біда була певною мірою на його совісті. Зі слів Раві він виснував, що давнішні його походеньки в Зам-Арі мали довгий відголос. Зниклого Набі-пророка вважали загиблим, причім від рук князя Завула, що сколихнуло нову хвилю учення про внутрішню чистоту, і значно рішучішу, аніж первотвір. Дійшло вже й до збройних сутичок, і навіть – далебі гірше – повсюдної відмови платити мито. Одного дня можновладці Ір-Оламу відзначили, що влада Зам-Арі неспроможна впоратись зі своїм заворушенням, і цар Імрод, під впливом доброзичливців, дозволив відкликати із Зам-Арі своїх посланців та припинити дію кількох торговельних укладень. Ро-ав, цар Верхньої Землі, природно, обурився поведінкою сусіда, підозрюючи його в недоброму, і нині між Ір-Оламом та Зам-Арі була сторожка непевність, яка за найменшого відруху могла закінчитися війною. Біда була в тому, що дехто – ті ж таки доброзичливці, не інакше – вважали, що, за умов безладдя у Верхній Землі, Ір-Олам має чудову оказію цю війну виграти. А втрати та жертви їх наразі не хвилювали.

Верховний Жрець Саави був, проте, іншої думки. Він знав, хто підштовхує царя до війни і силкувався переважити тиск зичливця, намовляючи Імрода до мирного рішення, а власне, до одруження із дочкою Роава на знак дружніх намірів Ір-Оламу. Війна, рівно ж як і шлюб. Імрода, вочевидь, не вабили.

Нині Раві сподівався мати вирішальну бесіду з царем і, мандруючи Ір-Оламом під барвистим, хоч і достоту задушливим балдахіном, марудно випитував у супутника останні деталі замарійського заколоту. Повз них поважно крокувало місто, зазираючи межи запони горбкуватими провулками, білими кам'яницями та ошатними склепіннями храмів. Дедалі більше мармуру та різьблених колон виринало назустріч подорожнім, і врешті жрецький возик, гойднувшись, пірнув у золочену браму, аби стати на присипаній самоцвітами доріжці між доглянутими, наче розманіжені княгині, кущами самшиту, жимолості та квітучими олеандрами. Раві та Асату, вколисаних тряскою подорожжю, провели до тінистого дворика, де їм належало чекати царського запрошення. Жерцеві, очевидячки, вже не вперше доводилось відбувати тут дозвілля – він звично примостився на крайці мармурового басейну з тугими зав'язками лілій, повідомивши супутникові, що затримки перед розмовою з царем є покажчиком царевої ласки – він нібито дозволяє гостеві спокійно перепочити перед зустріччю. Проте щойно Раві приготувався приємно провести післяобід, як межи арками виник розпорядник, запрошуючи гостя до покоїв. Жрець Саави насупився, передчуваючи ускладнення.

Асаті ж залишалося чекати, раптом знадобиться його участь. Він щиро сподівався, що не знадобиться. Дворик з ліліями, низькі кам'яні лави, встелені килимами, вабили затишком і приємними спогадами, котрі аж ніяк не повинен мати такий, як він, волоцюга. Йому начебто дозволили кілька хвилин Херему, і жінка, що статечно пройшла між білих колон, просто мусила бути богинею.

Асата кліпнув, відганяючи ману. Авжеж, він помилився. Вдруге. Це була Агарі, чарівна кдеша, на прохання якої він потрапив до Шатра.

Спершу Агарі не помітила його. Вона схилилася над водою, поклавши на обвід басейну тонкий золочений кіннерет – жіночу видозміну дзвінкого кіннора. Мовчазна, занурена в тужливий роздум, жінка була дивовижно чарівна.

– Мед і молоко під язиком твоїм, і пахощі одеж твоїх, наче вітер над садами Херему… – ледь чутно мовив він. – Царя полонив погляд твій, прекрасніша над усе, сестра моя, наречена…

Жінка поволі підвела погляд, і брак подиву в її очах потішив вигнанця. До впізнавання проте доклалася метка підозра, яка не личила жриці Авіви, а попри те подобалась Асаті.

– Ти не повернувся дістати плату, – мовила вона.

– Твоє прохання було мені платою. Довіра для вигнанця – наче срібло для бідаря.

– Але ти надурив мене, віддячивши за довіру.

– Я не сказав тобі ані слова брехні, кдешо.

Жінка рвучко роззирнулась і притишила голос.

– Тоді не бреши і зараз. Хто ти?

Асата зітхнув. Аби він знав лишень…

– Я друг тобі, Агарі.

Її погляд раптом повниться такою тугою, що вигнанцеві хочеться стати фортецею, мурами і вежами, аби вберегти її від смутку.

І враз, стрімко й незворотно, усамітнення їхнє перервано. Асата не відразу збагнув, що винуватець – цар Імрод, і його почет, і Раві, Верховний Жрець Саави.

Насилу второпавши, що діється, Асата кинув погляд на царя. Юний, гонористий, кучерики по плечі. Цар запнувся, урвавши розмову, і завмер, споглядаючи кдешу. Та ж накинула біле покривало на лице і метнулася геть, наче злодійка від сторожі.

Царя, очевидячки, ця зустріч засмутила і, втративши інтерес до розмови з Раві, він дозвільно всівся на лаву під прихистком лапатої пальми. Жрець Саави розпачливо зітхнув, косо зиркнувши на Асату.

– Ви граєте мною, Раві, – знуджено сказав цар, бгаючи в руках квітку, зірвану дорогою. – Мені це набридло.

– Пане мій, – стомлено мовив жрець, – я не починав цієї гри і я не в силі її спинити. Вам відомо, що Зам-Арі…

– Досить! – заблагав Імрод. – В мене вже око смикається від вашого Зам-Арі!

Не в тебе одного, співчутливо подумав Асата, пригадуючи морочливі розпити опікуна іроламського Шатра. Немовби почувши його думки, цар глипнув на жерцевого учня.

– А ти що скажеш? Невже Роав такий дурний, аби почати війну?

Асата усміхнувся.

– Роав, пане мій, – ґречно мовив він, – вмотивовано поділяє вашу нелюбов до ігор. Проте серед його вельмож є вправні гравці. Князь Завул, приміром, знаний у Верхній Землі своєю погордою та свавіллям.

Раві вдячно кивнув учневі.

– Князь Завул, брат Роава, – нагадав жрець, – дядько прекрасної царівни Іроніани.