Федя мовчав. Чим міг він розрадити сироту, які слова підібрати, щоб хоч трохи зменшити його горе. Страхітлива розповідь Ніанга ставила Федю перед лицем жорстокої і невблаганної дійсності, що в ній він волею випадку опинився.

— Довго плив по морю корабель… Нам давали по маленькому сухарику на день і води по півкухля… У трюмі було страшенно жарко й задушливо. Багато з нашого племені вимерло. Вмерла й моя старша сестра, а згодом молодша і брат… Одного разу вдосвіта ми почули нагорі стрілянину з гармат. Згодом усе затихло, а далі загукали, забігали по палубі, почали знову стріляти… Потім відчинився люк і всіх вигнали нагору, на палубу… Це були англійські корсари. Вони відвезли всіх в Алжір і продали на ринку невільників. Мене ж капітан корсарів містер Джемс залишив у себе служником. Пробув я в нього недовго. Скоро біля Канарських островів містер Джемс зі своїми корсарами напав на «Улюбленця Нептуна». Почався бій. Матроси дона Дієго стріляли краще і потопили «Елджирін» (так називався той корабель). Вже коли він став тонути, я вхопився за уламок щогли… Мене витяг Педро. Ніанг помовчав.

— У воді я був не сам. Там плавали корсари, і, щоб їх підібрати, з «Улюбленця Нептуна» спустили всі три баркаси… Так я опинився тут… А Педро, Федю, лиха людина. Він бив мене щодня нагаєм і кулаками. А одного разу посадив на ланцюг і три доби їсти не давав… Ось бачиш, що лишилося в мене від клятого нашийника? — І Ніанг показав багряний рубець на шиї.

— Дон Дієго теж б'є мене, — зітхнув Ніанг, — але менше. Я тільки боюся його, коли він п'яний. Тоді ховаюсь де-небудь у трюмі…

І знову перед Федею спливла в усій своїй неприхованості сувора і неприваблива середньовічна дійсність. Ні, не такими він уявляв собі моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів…

Федя дав слово Ніангові, що віднині нікому не дозволить знущатися з хлопчика.

— Ми будемо дружити і допомагати один одному, — поклявся Кудряш.

— Стривай, — схопивши Федю за руку, шепнув Ніанг. — Он бачиш, сеньйор Гуго йде…

У Феді не було ані найменшого бажання зустрічатися віч-на-віч з астрологом, і разом з Ніангом він попрямував на бак.

Між фок-щоглою і носом так само, як і на кормі, височіла надбудова, але одноярусна. Ніанг розповів, що в ній містяться каюти-комірчини пілота, астролога, боцмана, контра-маестре і живе частина матросів.

— А де ж решта спить?

— Як де? — здивовано глянув на Федю Ніанг. — За погожої ночі на палубі, а в негоду— в трюмі.

— А на чому вони сплять?

— На чому попало. На ящиках, на барилах, на дошках. Крім дона Дієго, постелі мають тільки сеньйори Адальберто, Хуан і Гуго.

Хлопці пройшли на ніс каравели і вилізли на спостережний майданчик.

— Гарно вирізано, правда? — показав Кудряш на позолочену фігуру Нептуна.

— Я теж умію вирізувати з дерева й кістки. Мене батько навчив, — мовив Ніанг. — Хочеш, попрошу в сеньйора Габріеля поліно і виріжу тобі демона.

— Демона? — здивувався Федя. — Навіщо він мені?

— Відганятиме від тебе злих духів, ворогів, хвороби і всякі нещастя. Найліпше вирізати з червоного або чорного дерева, тільки де його візьмеш на каравелі?

Широко розставивши ноги, Федя стояв на спостережному майданчику. Свіже морське повітря приємно холодило груди. На хвилину забулися всі неприємності. Дивлячись на морську просторінь, Федя відчув себе бувалим моряком, стріляним морським вовком, що не раз і не два зазирав у вічі небезпеці і зробив не одну кругосвітню подорож.

Ех, як би позаздрили йому друзі-однолітки! Адже нікому з них не доводилось не те що поплавати, а навіть здалеку бачити іспанську каравелу шістнадцятого століття.

Зненацька попереду судна спінилась вода. Федя мимоволі схопив Ніанга за руку. Віддалік сплив кит, за ним другий. Спини в китів були темно-сірі, боки світлі, а на задній частині тулуба виднілись блідо-сірі плями.

— Це фінвали, — визначив Федя, — оселедцеві кити.

З шумом вдихаючи і видихаючи з себе повітря, кити пускали високі фонтани. «Метрів по п'ятнадцять або й більше», — прикинув Кудряш розміри китів.

Хлопці з цікавістю стежили, як велетні, порозкривавши пащеки, пливли збоку, полюючи на рибу. На каравелу кити не звертали ніякої уваги. Ось вони наблизились до «Улюбленця Нептуна». Тепер було чітко видно вузькі з загостреними кінцями грудні плавці, високий спинний плавець… Важко плюхнувши хвостами, кити, мов по команді, пірнули і зникли в глибині океану.

А тим часом вітер помітно дужчав. Каравела то збиралася на сірі хребти хвиль, то поринала вниз. Часом водяні бризки обливали хлоп'ят.

Долетіла команда Адальберто:

— Боцмане! Поставити грот з двома бінетами!.. Марсель… Фок… бізань… блінд!

— Сеньйор Адальберто гарний чоловік, — очі в Ніанга потепліли. — Він ніколи навіть не крикнув на мене. Їсти дає. От якби ще читати мене навчив. Я, правда, читаю не дуже…

— Я учитиму тебе, — Федя поклав руку другові на плече.

— О, як мені хочеться вчитися, — мрійно прошепотів Ніанг і зніяковів: — Я б хотів бути пілотом, як сеньйор Адальберто…

— Так чого ж, станеш колись.

— Ні, що ти! Чорному не можна бути пілотом. Не можна стати навіть боцманом. Чорний може бути лише рабом… Ах, чому я народився чорним!

— Не скрізь так, Ніанг! У нашій країні всі люди однакові. В нас може бути пілотом і білий, і чорний. Це дурниці, що чорні люди погані, що білі мусять командувати, а чорні підкорятися….

— Так ось ви де, герцог! — несподівано почувся зраділий голос товстуна Луїса. — Ви ж обіцяли подивитися мою майстерню…

Федя усміхнувся. Ну й хитрун, цей Луїс! Ніякої обіцянки він йому не давав, навіть розмови про це не було. Але оглянути трюм, чого доброго, варт, це цікаво. Удвох з Ніангом він рушив за конопатником.

Луїс, крекчучи, підняв важку кришку люка. Звідти повіяло смородом і пліснявою. Тримаючись за липке від грязюки поруччя, Федя спустився в трюм. Тьмяно світив ліхтар, підвішений до балки. Тут панував напівморок. Федя спершу нічого не міг розібрати, доки очі не звикли до темряви.

Луїс зняв ліхтар і, освітлюючи дорогу, сказав:

— Тут, ваша високість, володіння боцмана Хуана. Він зберігає тут провіант, — і напівголосно додав: — Скупердяга, яких світ не бачив. Спробуй у нього вимолити зайвої півпорції — якраз!

Федя побачив залізні ґратчасті двері з великим висячим замком.

Луїс проковтнув слину і важко зітхнув.

— Тримає, клятий, доки не згноїть, — бубонів собі під ніс. — Сьогодні видав сухарі, аж зелені від плісняви. Звісно, коли голоден, то з'їси, а їх і свині б не їли… О господи, і чого тільки пішов я від дона Гарсіласо? Дурень, дурень… Правду кажуть: коли бог хоче когось покарати, то позбавляє його розуму… Жив я в дона Гарсіласо і горенька не знав, як сир у маслі купався. Потягло мене в Новий Світ, щастя пошукати, думав, розбагатію. А як був бідним пеоном, так і зостався. Ехе-хе… Даруйте, розбазікався.

Луїс підняв ліхтар високо над головою.

— Ось подивіться, будь ласка, — в барилах солонина. Бачите скільки? Аж чотирнадцять барил! А той скупко морить нас голодом, бодай йому добра не було… А ото менші барила — з вином, з оливковою олією, оцтом і патокою… В ящику цукор. Тільки нам він, простим матросам, і не сниться. Я вже й не пам'ятаю, який він на смак… А в мішках, ваша високість, чорнослив, боби, сочевиця, борошно, квасоля, пшоно. На гаках, як самі бачите, висять круги козиного сиру, в'язки часнику й цибулі… Сюди б забратися! — плямкнув губами конопатник.

На одне з барил раптом стрибнув великий товстий кіт і, блимнувши зеленкуватими очима, сердито нявкнув.

— Навіщо він? — спитав Федя. — Тут же продукти, а коти розносять заразу…

— Без котів не можна, — озвався Ніанг. — Пацюки вже поїли б нас, коли б не коти.

Ніби на підтвердження його слів у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик з цукром вискочив другий, ще більший рудий котяра. В зубах він тримав здоровенного сірого пацюка.