Однак знову ж таки кваплюсь вас запевнити, мій любий читачу: якщо вас втримала моя оповідь до цього часу, я буду дуже старатися не втратити вашу довіру. Річ у тім, що наш молодий герой був не типовим кандидатом у депутати. Він був у своєму роді авантюристом-аматором, який кинув виклик професіоналам і системі.

Вийшовши на сцену задрипаного залу, він розгубився. Його трохи нудило. «Після вчорашнього», – констатував наш молодий герой. Однак він помилився. Так його нудитиме перед кожною зустріччю.

Павло Іванович поглянув у зал, але нічого не побачив. Усе зливалося в одну сіру масу. Здається, він розгубився. Варфоломійович представляв його як відомого політолога. А він інстинктивно скрутив дулю в кишені, як його вчила матуся. Любий читачу! Не засуджуй нашого друга. Він, як і кожен із нас, – слабка істота, страх для якої – одне з найприродніших відчуттів, дарованих нам природою. І не треба соромитися свого страху. Адже страх – це ніщо інше, як інстинкт самозбереження.

І тут наш молодий герой побачив у залі його – свого невидимого співрозмовника. Той сидів у центрі залу і мав вигляд кого б ви думали? Його батька, Івана Макаровича Печеніга, царство йому небесне! Іван Макарович Печеніг усе життя пропрацював у школі. Найголовніша риса його характеру – це правильність. Він був дуже правильним. Аж надто правильним. До того правильним, що Пашка завжди стояв перед ним навитяжку, відчуваючи докори сумління.

Пашка, уявивши себе в коротеньких штанцях, виструнчився і розпочав промову:

– Дорогі мої батьки!… Так, я не обмовився. Я дивлюся в цей зал і бачу свого батька. Хоч він помер багато років тому, але він тут, серед вас. У нього такі ж самі зморшки мудрості на обличчі, як у вас, такі самі натруджені руки, як у вас, такі самі очі, в яких закрабувався біль від старих ран – і бойових, і душевних. Я ось стою перед вами – молодий і зелений – і думаю: ну хто я такий? Хто я такий порівняно з вами? З вашим досвідом? І мені спадає на думку фраза: «Якби молодість знала…»

Пашка на мить замовк, щоб набрати повітря у груди. Але зал йому не дав закінчити фразу, оскільки сам, хоч і трохи не в лад, проте цілком розбірливо прогудів:

– … якби старість могла…

Пашка зрозумів: його прийняли. Не подумайте, боронь Боже, що вій був нещирим. Пашка був справді славним хлопцем і в жодному разі не циніком. А старі люди це відчувають.

Варфоломійович ішов додому із зустрічі мовчки. Наш молодий герой, чесно кажучи, злякався. Що він зробив не так? Пашка боявся завести розмову першим. Однак коли почув, як Варфоломійович сьорбнув носом, зрозумів: того пройняла сльоза. Пашка обняв старого і поплескав по спині:

– Дякую тобі, Варфоломійовичу…

– Ні, Пашко, це я тобі дякую, – хриплим голосом сказав той.

Ну що ж. Хороший початок – півсправи, кажуть брати-росіяни. А на Заході кажуть: запропонований товар – напівпроданий товар. Не знаю, хто має більше рації в нашій ситуації, але кампанія по збору підписів на підтримку Павла Івановича Печеніга була виконана і навіть перевиконана.

Варфоломійовнч підійшов до виборчої кампанії науково. А оскільки в далекому провінційному містечку було обмаль літератури з політичного іміджмейкерства, він пішов традиційним шляхом: законспектував томик Леніна.

До речі, мій дорогий друже, вибачайте за мій анахронізм, але деякі методичні (не плутайте з методологічними) положения ленінської концепції щодо революційної ситуації, щодо програми-мінімум і програми-максимум, щодо важливості засобів комунікації, щодо головного завдання для молоді «вчитися, вчитися і ще раз учитися», щодо політичної проституції і багато чого іншого – є безсмертними. Інша справа, що ці речі давно були «винайдені» до нього, але… методами промоутерства, чи по-простому пропаганди й агітації, великий вождь теж володів непогано. А ораторський хист! І це при його дефектах дикції. То чому б не повчитися? Конкретно Варфоломійовича цікавило, як у межах окремо взятого округу перемогти па виборах. Звичайно, до безсмертної спадщини він поставився творчо.

«Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!

– Ні! – вже вголос сказав він.

– Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?

– До бабів?

– Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.

– Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича

можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».

– Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!

– Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він

склав зброю:

– Роби що хочеш…

Пашка заворушився і заспівав:

– Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.

Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?

А вклонятися й не довелося. Вони самі прийшли і вклонилися.

У двері землянки хтось постукав. На порозі стояли обидві і посміхалися на повний рот. «Ну й ну! – подумав Варфоломійович. – Пашка – просто Девід Коперфільд!»

За столом велася приємна невимушена розмова. Щоправда, вона була б не такою приємною і невимушеною, коли б не пиріжки. Тут хочеться зробити ще один ліричний відступ. Про пиріжки. Але немає часу. Тому про пиріжки іншим разом. Поки «дівчата» (вони ж «кобри») пішли на кухню за новою порцією пиріжків, тепер уже солодких, Варфоломійович шепнув нашому молодому героєві:

– Пашко, зроби так, щоб Танька сама запропонувала свою бібліотеку для «Смольного».

Пашка з повним ротом пиріжків з горохом кивнув.

– Ну як, подобаються? – повернувшись до вітальні з новою пахучею тацею, спитала нашого молодого героя Тетяна Фрідріхівна, маючи на увазі пиріжки.

– Ще й як! – відмовив той.

– А з чим найбільше?

– З Вашою посмішкою! – підморгнув молодій жінці наш молодий герой.

Правда ж, непогана відповідь? Ви, мої дорогі читачі, напевне, думаєте: фі, який ловелас цей Павло Іванович! Ат ні! Ця фраза викрадена. Точніше, позичена. Цю фразу він почув якось від маминого залицяльника, друга сім'ї, завідувача стоматологічною клінікою Ґіві Лорд-Кіпанідзе. Якби ви тільки знали, які зуби робив Гіві Лорд-Кіпанідзе! Пісня! Але це не головне. Якби ви знали, як він зуби рвав без наркозу! Правда, це стосувалося передусім восьмих верхніх, але часом і іншим перепадало. Він їх просто виймав, як морквину із землі, як… Не будемо уточнювати. Просто виймав. Супер! Таким самим супером він був за столом у них удома. Іскрометне почуття гумору його мамулі помножене на вогняний темперамент дядечка Ґіві робило просту вечерю святом душі. Часом наш молодий герой жалкував, що не записував в окремий блокнотик все, що спурхувало з вуст його безцінної мамочки і золотоносного дядечка Ґіві. Бо сам наш молодий герой, як ви вже знаєте, був природою обділений почуттям гумору і сексуальним потягом, який провокує на компліменти.

Тетяна Фрідріхівна після «пиріжків із власною посмішкою» розцвіла.

– Як жаль, що наш виборчий штаб буде розташовано не у нашій бібліотеці, а в міській! – з гіркотою в голосі зітхнув аш молодий герой.

Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.