Павло Іванович знову трохи знітився, але взяв себе в руки.
– Я хочу балотуватися у Вашому окрузі… – без ентузіазму пробелькотів він. Молодий чоловік, плануючи наперед розмову, очікував, що саме в цьому місці мереса перехопить ініціативу на себе, переконуючи молодого політолога не робити цього, не губити своєї кар'єри, адже тут будуть балотуватися представники всіх політичних партій районного і навіть обласного рівня, а головна боротьба, навіть не боротьба, а льодове побоїще розгорнеться між нинішнім головою райдержадміністрації Разіним і нинішнім депутатом – самим Колосальним.
Але Людина-гopa холодно сказала:
– Ну що ж, бажаю успіху!
Молодий чоловік розумів, що це провал.
– Я., я б… хотів заручитися вашою підтримкою… – майже проскиглив він.
– Усе, що гарантує «Закон про вибори…», ви будете мати.
«Але не більше…» – закінчив ЇЇ думку наш герой. Людина-гора простягнула через стіл руку, що мало означати «До побачення», а ще точніше «Прощавайте». Павло Іванович потис її.
Рука була суха. В ній не було тієї легкої вологості, яка видає чуттєву жінку. Молодий чоловік автоматично подивився на ЇЇ руки і здивувався. Вони були зовсім молоді! Чоловік глянув уважно на мересу оцінним поглядом його мами і ще раз здивувався. Це не була стара жінка. Це була молода жінка, перетворена життям чи самою собою на Людину-гору.
Павло Іванович вийшов з кабінету і подався до готелю.
Йому дуже не хотілося повертатися туди, де стіни пофарбовані масляною фарбою, де стоїть запах прокуреної затхлості, де з металевого крана в поіржавілу мийку тече руда вода, витікаючи із сифона якраз у миску, яку треба нести через увесь коридор, а єдиний, з ким можна нормально поспілкуватися, це тарган – видимий і невидимий.
– Ну що, рудий і вусатий? – промовив молодий чоловік невидимому співрозмовникові. – Ну, що ти на це скажеш?
Нічого втішного. Десь я прорахувався. Поїду завтра геть. Без грошей і підтримки влади мені нема чого тут робити. Бідна мамочка! Вона цього не переживе. Маленький Паша розчарував мамашу… Таке воно життя… А зараз? Куди зараз? Що кажеш, у постоялий дім? Фі, рудий і вусатий, що за несмак! Мене вже від нього на риги тягне…
Поки він таким чином розмовляв сам із собою, ноги автоматично несли його в напрямку, протилежному від ненависного готелю. А куди? Мій любий читач подумає, що він іде до завбібліотекою? Тепло, але не гаряче. Ноги самі несли його в «землянку». Зайшовши по дорозі до найт-шопу, він розжився пляшкою й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі в цьому містечку – до Варфоломійовича. Покупку наш головний герой зробив автоматично. Крижана горілочка з маленьким бутербродиком, що складався зі шматочка чорного хіба з масельцем і жирним оселедчиком, – це було однією з найулюбленіших кулінарних забав його мами. Після неї вона починала іскрометно жартувати і травити анекдоти, від чого випадковий або невипадковий співрозмовник конав від судом сміху. Це не стосувалося Паші, оскільки він, на відміну від мамочки, котра, як ви пам'ятаєте, любий друже, була точною копією Фаїни Раневської, зовсім не мав почуття гумору. Це страшенно дратувало мамочку, яка нарікала на генетику, що передає у спадок форму носа, забуваючи про важливіші речі. Так чи інакше, але згадана нами кулінарна забава була слабинкою не лише його мами. Варфоломійовича теж. Правда, він позбавив страву пікантності, замінивши маленькі скибочки житнього хліба на грубо покромсані шматки «кирпичика», а елегантні шматочки оселедчика без кісточок і шкірки, – на великі кістляві кавалки, про масло ж взагалі не йшлося.
Якби наш молодий герой не був такий заклопотаний своїми проблемами, він би мав змогу ще раз оцінити мамину мудрість про те, що «якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами». Однак зараз йому було просто не до того.
– Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!
Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.
– Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?
Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.
– Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!
Молодий чоловік кивав.
– За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:
– … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?
– Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.
– Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!
– Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:
– Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.
– Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.
Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.
Там наш герой звернувся прямісінько до Невідомого солдата:
– І як ти можеш дивитися на увесь цей безпрєдєл? Як? Чи варто було вмирати за те, щоб цілу вічність споглядати запилені вікна універмагу і грязюку на клумбі? Може, якби ти гірше воював, то ми б тепер пили собі баварське пиво і закусували смаженими ковбасками?
Ця думка дещо збентежила ветерана своєю, так би мовити, новизною. Він до неї ментально не був готовий.
– Слухай, це не занадто?… – непевно смикнув його за рукав Варфоломійович.
Але молодий чоловік блискавично прореагував:
– Та він (тобто Невідомий солдат) все одно не чує… Він же нічого не чує і нічого не бачить! Він нічого не хоче знати! Бо він – це наш народ, забитий, сліпий і німий! У нього на голові сидить сірий голуб і ce…, тобто гадить, гадить на нього… А він мовчить! Над ним знущаються – позбавляють носа і честі, а він усе мовчить…
Молодий чоловік уже кричав на всю площу, а старий ветеран плескав і підтримував схвальними вигуками.
Площа мовчала. Лише один раз рипнули двері міськради, і звідтіля вийшов сонний міліціонер:
– Хто там шумить?
– Це я – Варфоломійович. Не мішай, у нас квітопокладання, – насилу вимовляючи останнє слово, відшив його ветеран.
Міліціонер зачинив двері й пішов досипати.
На цьому місці хотілося б звернутся до вельмишановного читача із запитанням: чи варта чогось у нашій країні маленька людина? Ні, – рішуче скажете ви. Маленька людина – це нуль, це ніщо, це те, в чому Варфоломійович лежав під час першої у своєму житті танкової атаки. Від неї нічого не залежить. Усе здійснюється нагорі. А внизу все покірно підкоряється. А от і ні, – скажу я вам. Маленька людина може все. Якщо захоче. Якщо захоче, то зможе змінити історію. Це я вам кажу. Адже секрет полягає в тому, що кожна велика людина колись була маленькою.
Наступного ранку ветеран Великої Вітчизняної війни, Кавалер трьох орденів, Герой Радянського Союзу Варфоломійович у старому, аж блискучому костюмі, у старій, з потертими манжетами, але бездоганно відпрасованій білій сорочці і в старомодній краватці вирушив зі своїм молодим протеже до окружної виборчої комісії і зареєстрував його претендентом на кандидата в народні депутати до парламенту. Наш молодий герой був сороковим у списку, але Варфоломійовича це не збентежило. Він добре знав, що його ветеранська організація, яка дружить з пенсіонерами всього району, збере не просто дві тисячі підписів на підтримку претендента, а значно більше. Його турбувало інше – як знайти праці вождя російського пролетаріату. Варфоломійович не те щоб був його фанатом, просто він не знав, на кого ще можна було б покластися у боротьбі за місце під парламентським сонцем.
