Кремезні чолов'яги, які, як нам видається, були працівниками певних органів, тим часом викликали когось по рації і передавали номер та інші прикмети білого мерседеса дядечка Ґіві. Однак, як з'ясується пізніше, природна грузинська кмітливість спрацює і тут: дядечко Ґіві повезе студентів-журналістів на вокзал і купить їм квитки в СВ, а не буде ризикувати їхнім і своїм життям на трасі до столиці, де їх на кожному кроці зупинятиме ДАІ.

Наші друзі на малиновій «Побєді» поїхали у своє провінційне містечко зализувати рани. Васнєцову-Паваротті наклали шви і привезли до дружини. І у хаті Варфоломійовича почав розігруватися спектакаль, за сценарієм якого молодий (ну, може, не надто молодий, однак іще цілком соковитий) поранений герой із благородною сивиною на скронях закохується у дівчину (ну, може, і не дівчину, а високошановну пані у розквіті сил), яка його доглядає; любов виявляється взаємною; однак вони любляться в секреті від її суворих батьків, які, проте, не настільки дурні, щоб про це не здогадатися.

А тим часом Павло Іванович Печеніг після тривалих наполягань своєї улюбленої матінки і лекцій про те, що найкращим допінгом на будь-яких перегонах є саме природний допінг, поїхав ночувати не до Варфоломійовича в землянку, а до Тетяни Горошко. Якраз на те саме металеве ліжко із сіткою, з вишитими хрестиком рожами, на високі подушки, на м'які перини, до лебедів, до Ромео і Джульєтти…

Оце, дорогі мої, треба було б у цьому місці описати, як усе відбувалося. Але мені, чесно кажучи, якось невдобно. Чи то слів бракує, чи аскетичне виховання не дозволяє. Так що

знову ж таки, як казав незабутній дідусь Панас, вмощуйтеся зручненько, заплющуйте очки і самі уявляйте, як усе було. А щоб вам було легше фантазувати, накину кілька штрихів.

Ідея Іванівна пішла у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і ввімкнула на повний голос відеозапис телепередачі зустрічі кандидатів у депутати, здійснений тьотею Розою і дядею Борею. Природно, вона про все здогадувалася.

А ось хвацький дідусь, здається, теж про все здогадався. Він приставляв до стінки фонендоскоп, намагаючись почути звуки із сусідньої кімнати. Аж надто примітивний засіб до підслуховування, очевидно, не дав ніяких результатів, позаяк дідусь вийшов у коридор і став заглядати у шпарину. Йому зовсім не сподобалося побачене. Він увірвався у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і, трясучись, заверещав:

– А ви знаєте?… Поки ви тут ось теє, вони там теє…

– Ну хай собі теє… – награно байдуже сказала Ідея Іванівна.

– Ні! Ви навіть не уявляєте!… – пирснув слиною дідусь.

– Я якраз добре уявляю…! – сердито сказала Ідея Іванівна.

– Ні! Якраз ви не уявляєте! Вони теє… – не здавався дідусь.

– Послухайте, Антоне Петровичу! Вашій онучці стільки років, що вам треба було б радіти з цього приводу… – двозначно сказала мама нашого молодого героя.

– А що я вам кажу: вони ж там у тетрис грають!!!

– Що? – підскочила на місці, мов обпечена, Ідея Іванівна. – Я їм зараз покажу тетрис! – гнівно вигукнула вона і побігла прямісінько до дверей Тетяни Горошко і шарпнула їх з усієї сили.

На порозі вона закам'яніла, потихеньку прикрила двері й навшпиньки пішла геть.

– Ну й дєдушка, – крізь зуби процідила вона. – Тетрис йому вже ввижається… Сідайте на своє місце, Антоне Петровичу, будемо на нашого Пашку милуватися! – і силою посадила його на крісло-гойдалку.

Тьотя Роза і дядя Боря, звичайно, все зрозуміли. Однак як люди дуже виховані, вони не подали й знаку. Вони продовжували дивитися запис прямого ефіру і коментувати його.

– Ой! Ваш Павлик, Ідеєчко, так красіво говорить, правда, Борю?

– Правда, Розочко!

– Як по писаному! Такий розумний наш Павлик, правда, Боречко?

– Правда, Розочко!

– А мова, мова! Так і ллється. Ви, Ідеєчко, – щаслива мати! До речі, а тетрис у вас з музикою? – немовби між іншим поцікавилася тьотя Роза.

– З музикою, – неначе не зрозуміла натяку Ідея Іванівна.

– Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?

– Не рахувала, Розочко!

– Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!

– Бачу, Розочко!

– Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?

– Загралися, Розочко.

– Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?

– Правда, Розочко.

– Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?

Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:

– Граємо, Розочко, граємо!

– А часто, Ідеєчко?

– Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:

– Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?

– Питайте, Розочко!

– А грузини так само грають у тетрис, як і ми?

– Хто ми?

– Ну, ви і ми…

– Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:

– Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.

– Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!

– Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.

Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.

Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.

– Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?

– Нэт, нэ хачу!

– Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!

– А что мне дэлать, а?

– Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!

– Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.

На нього прискіпливо втупилися три пари очей.

– Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?

– їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.

– Хочу, – сказав наш молодий герой.

– Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.

– Буду! – згодився син.

Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:

– Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!

Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.

– Что такое, дарагая?

– Іди собі, іди. На добраніч, спати час!

– Что такое, ти пачему мэня виганяешь?

– Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.

– Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.

Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:

– А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?

– Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!

Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.

Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…

Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.

Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.