Океан під високим червоним сонцем був чорніший, ніж звичайно. Рудий туман сплавляв його стики з обрієм. День був надзвичайно душний, ніби провіщав шалену бурю, яка кілька разів на рік лютує на планеті. Були всі підстави припускати, що її єдиний житель контролює клімат і сам спричиняє ці бурі.
Ще пару місяців мені доведеться визирати з цих ілюмінаторів, з висоти спостерігати за розкутим білим золотом і стомленим багрянцем, які час від часу відбивалися в якомусь рідинному виверженні, в сріблястому пухирі симетріади, стежити за пересуванням нахилених проти вітру струнких «швидкунів», подибувати напіввивітрілі, зруйновані мімоїди.
Одного чудового дня екрани всіх відеофонів спалахнуть світлом, оживе вся давно змовкла електронна система сигналізації, приведена в дію імпульсом, посланим з відстані сотень тисяч кілометрів, сповіщаючи про наближення металевого колоса, який, протяжно гуркочучи гравітаторами, знизиться над Океаном. Це буде «Улісс», або «Прометей», або якийсь інший величезний крейсер далекого плавання. Коли я спущусь трапом з плаского даху станції, то побачу на палубах шеренги масивних броньованих роботів, які не поділяють з людиною первородного гріха й такі невинні, що виконують кожен наш наказ, аж до повного знищення себе чи перепони, котра постане їм на шляху, якщо таку програму закладено в кристалах їхньої пам’яті. А потім корабель легко підніметься, випереджаючи звук і залишаючи за собою конус розбитого на басові октави гуркоту, який сягне Океану, і обличчя всіх людей на мить засяють від думки про повернення додому.
Але в мене дому не було. Земля? Я думав про її величезні, багатолюдні, гомінкі міста, де загублюся, щезну майже так, як щез би, коли б зробив те, що хотів зробити другої чи третьої ночі — кинутися в Океан, хвилі якого важко перекочувалися внизу. Я потону в юрбі. Буду мовчазним й уважним, і за це мене цінуватимуть товариші. У мене з’явиться багато знайомих, навіть друзів, будуть жінки, а може, навіть одна жінка. Якийсь час я примушуватиму себе усміхатись, уклонятися, вставати, виконувати тисячу дрібних дій, з яких складається земне життя, аж поки знову звикну. З’являться нові захоплення, нові заняття, проте я вже не зможу їм віддатися цілком. Нікому й нічому, і ніколи більше. А вночі може дивитимусь туди, де на небі скупчення космічного пилу чорною запоною затуляє сяяння двох сонць, і в моїй пам’яті постане все, навіть те, про що думаю зараз, і з поблажливою усмішкою, в якій буде трохи жалю й власної вищості водночас, згадуватиму свої шаленства й надії. Я зовсім не вважаю себе, того, яким буду, гіршим за того Кельвіна, який був готовий на все заради справи, ім’я якій — Контакт. І ніхто не матиме права мене осудити.
До кімнати ввійшов Снаут, роззирнувся довкола, відтак глянув на мене. Я встав і підійшов до столу.
— Чого тобі?
— Мені здається, ти нудьгуєш без роботи? — запитав він, підморгуючи.— Я міг би запропонувати тобі зробити деякі обчислення. Щоправда, це не дуже спішно…
— Дякую,— усміхнувся.— Але це вже ні до чого.
— Ти цього певен? — запитав він, дивлячись в ілюмінатор.
— Так. Я саме думав про різні речі і…
— Я волів би, щоб ти думав тепер якомога менше.
— Ах, ти зовсім не уявляєш собі, що́ я маю на увазі. Скажи: ви віруєш у бога?
Снаут пильно глянув на мене.
— Та що ти? Хто тепер вірить…
У його очах світилася тривога.
— Усе це не так просто,— почав я вдавано безтурботним тоном.— Мене цікавить не традиційний бог із земних вірувань. Я не знавець релігії і, можливо, нічого нового тут не придумав, але ти часом не знаєш, чи існувала коли-небудь віра в бога… недолугого?
— Недолугого? — здивувався Снаут і звів брови.— Як це розуміти? В певному розумінні бог усякої релігії має вразливі місця, бо він наділений людськими рисами, тільки перебільшеними. Бог Старого Завіту, наприклад, жадав схиляння й жертв, заздрив іншим богам… Грецькі боги через свою сварливість і родинні чвари теж були по-людському недосконалі…
— Ні, — урвав я його,— я маю на увазі бога, чия недосконалість не пов’язана з простодушністю людей, які створили його, а є його найістотнішою, іманентною рисою. Це бог, обмежений у своєму всезнанні й всесиллі, він помиляється в передбаченні майбутнього своїх починань, подальша доля яких залежить від обставин і може вкинути в жах. Це бог… каліка, який завжди прагне більше, ніж може, не одразу це усвідомлює. Бог, що винайшов годинник, а не час, який той годинник відлічує. Винайшов прилади чи механізми, які служать певним цілям, але які вже переросли ті цілі й зрадили їх. Він створив також нескінченність, покликану засвідчити його всемогутність, а тим часом вона стала свідченням його цілковитої поразки.
— Колись маніхеїзм…— невпевнено почав Снаут, Підозріла стриманість, з якою він звертався до мене останнім часом зникла.
— Та це не має нічого спільного з поняттям добра і зла,— відразу ж урвав я його.— Цей бог не існує поза матерією й не може від неї звільнитися, хоч і жадає цього…
— Такої релігії я не знаю,— сказав Снаут, трохи помовчавши.— Така релігія ніколи не була потрібна. Якщо я правильно тебе зрозумів, а боюся, що це саме так, то ти думаєш про якогось еволюціонізуючого бога, котрий розвивається в часі й росте, підіймаючись на чимраз вищий рівень могутності, сягаючи, зрештою, усвідомлення свого безсилля? Цей твій бог — істота, для якої її божественність стала безвихіддю, і, збагнувши це, бог упав у відчай. Але ж бог, який упав у відчай,— це людина, любий мій! Ти маєш на увазі людину… Це не тільки нікудишня філософія — це навіть нікудишня містика.
— Ні,— відповів я вперто,— я не маю на увазі людину. Можливо, деякі риси мого бога й справді відповідали б цьому попередньому визначенню, але тільки через те, що воно аж ніяк не повне. Людина, всупереч усталеній думці, не визначає собі цілей. Їх їй нав’язує час, у який вона народилася. Вона може служити цим цілям або повставати проти них, однак об’єкт служіння чи бунту заданий їй іззовні. Повна свобода пошуків мети можлива тоді, коли людина одна, але це не реально, бо людина, яка не виросла серед людей, не здатна стати людиною. Цей… мій бог — істота, яка не має множини, розумієш?
— Ах,— зітхнув Снаут,— як же я зразу… — І показав рукою на Океан.
— Ні,— заперечив я,— і він теж ні. Як і те, що оминуло в своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог… Він повторюється, Снаут, а той, про кого я думав, ніколи б цього не зробив. Може, він саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші, а ми помітимо це тільки через якийсь час…
— Ми вже помітили,— кисло мовив Снаут.— Нові й супернові… чи, по-твоєму, то свічки на його вівтарі?
— Якщо ти хочеш трактувати те, що я кажу, так дослівно, то…
— А може, саме Соляріс — колиска твого божественного немовляти,— докинув Снаут. Від дедалі виразнішої усмішки довкола його очей прорізалися тонкі зморшки.— Може, саме він у твоєму розумінні початок, зародок бога відчаю, може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках,— просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів…
— А ми якийсь-час були його іграшками,— докінчив я.— Так, цілком імовірно. І знаєш, що тобі вдалося? Створити зовсім нову гіпотезу на тему планети Соляріс, а це й справді неабищо! Ось тобі й пояснення, чому неможливо встановити контакт, чому немає відповіді, звідки беруться деякі —назвемо їх так — екстравагантності в поводженні з нами; психіка малої дитини…
— Я відмовляюсь від авторства,— буркнув Снаут, зупинившись біля ілюмінатора.
Ми довго дивились на чорні хвилі. На сході в тумані проступала бліда довгаста пляма.
— Звідки ти взяв цю концепцію недосконалого бога?— запитав раптом Снаут, не спускаючи очей з залитої сяйвом пустелі.
— Не знаю. Вона видалася мені глибоко правдивою, розумієш? Це єдиний бог, у якого я схильний був би повірити й чия мука — не спокута, вона нікого не звільняє, нічому не служить, вона просто існує.
