Тепер згори було добре видно, як шалено захищалися проти повстанців віщуни й старшини з своїми воїнами. Так, вони встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо розуміли, що інакше загинуть. А повстанці тіснили їх, хоча віщуни й воїни старшин були краще озброєні: вороги не могли протистояти полум’яній ненависті повсталих невільників, які припиняли боротьбу тільки тоді, коли вмирали, коли їх вже не слухалися скривавлені, поранені руки. То був страшний бій не на життя, а на смерть. І цілком зрозуміло, чому Дорбатай, Гартак і їхні знатні наближені ухилилися від загального бою, а скупчилися в супроводі кількох десятків жерців тут, під скелями. Поки ще бій не дійшов сюди — і тут можна було відсиджуватися, сподіваючись, що досвідчені воїни спроможуться відбити натиск повстанців...
Втім, поступово ті сподіванки розвіювалися, бо повстанці, хоча й повільно, але безупинно примушували воїнів весь час відступати, притискували їх ближче й ближче до скель. — Думаю, що віщуни Дорбатая все-таки штурмуватимуть скелі, — мовив стурбовано Іван Семенович. — Адже цілком зрозуміло, що старий віщун вважає нас меншою небезпекою для себе, ніж повстанців, які ладні перегризти горло йому і його поплічникам. Що ж, нам не можна гаяти часу, Артеме. Давайте починати! Діано, лежи! Тихо!
Собака і без того лежала досить покірно, поклавши голову на лапи й тільки запитливо поглядала на хазяїна. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалася то до загрозливих звуків бою, що долинали здаля, то до голосів віщунів під скелями. І все її мускулясте тіло час од часу здригалося: Діана була готова стати на захист своїх друзів!
— Тут вони аж ніяк не зможуть побачити нас, — вказав Артем на край майданчика, де скелі утворювали гребінь. — Ці скелі надійно захищатимуть нас перші хвилини. Може, хай підійдуть, га, Іване Семеновичу?.. Тоді буде певніше...
— Тс-с! — урвав його геолог. — Тс-с!..
Він дивився туди, куди щойно вказував юнак. Над ним повільно, наче дратуючи, висувалася верхівка металевого бойового скіфського шолома. Ніби хтось намагався зазирнути знизу на скелястий майданчик — і ніяк не наважувався це зробити.
Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:
— По-перше, це поки що тільки шолом. Здається, під ним немає голови, по якій треба було б ударити. Так, це воєнна хитрість, — додав він, придивившись. — Той шолом на ломаці. Вони просто хочуть перевірити, чи пильно ми стежимо. Гаразд, хай вважають, що ми не помітили нічого. Тепер, по-друге, Артем має рацію. Хай вони піднімуться вище, хай підійдуть. Ви готові, друже?
Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок прикріпили коротенькі відрізки бікфордового шнура.
— Все готове, Іване Семеновичу!
— Добре. Обережно з цигаркою, але дивіться, щоб вона добре горіла, не підвела нас.
— Єсть!
Металевий шолом, що злегка похитувався над гребенем скелі, раптом зник і більше не з’являвся.
— Так і є, — посміхнувся Іван Семенович. — Тепер Дорбатай певен, що ми неуважні, і, мабуть, вибере для нападу саме цей невисокий край. Чудово!
— Ех, коли б швидше наступали повстанці! — зітхнув Артем.
— На вряд чи це було б для нас легше. Адже тоді проти нас будуть не тільки віщуни, а й головні сили старшин, дуже розлючені і, крім того, значно досвідченіші бійці, ніж оці.
— Це правильно, — неохоче погодився юнак.
Гомін знизу чомусь ущух. Його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалося тільки брязкотом зброї та шаленими вигуками бійців, що вели бій вдалині. Там гаряча сутичка не припинялася. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі в тому напрямі, звідки кілька хвилин тому висувалася верхівка металевого шолома. Брови його зсунулися, він напружено чекав.
— Отепер і слід чекати нападу, — промовив він зосереджено. — Очевидно, тому там, унизу, і притихли. Увага, Артеме! Ні в якому разі не поспішати. Ждіть моєї команди.
Артем терпляче чекав, так само уважно дивлячись на гребінь скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем свистячих і шпичастих стріл. Мимоволі Артем на мить озирнувся на непорушне тіло свого побратима, вірного Варкана. Шпичаста стріла, а потім і дротик... Він глибоко зітхнув. Але відриватися від спостережень було не можна. Юнак добре розумів: не слід поспішати, проте не можна прогаяти ані хвилини. Адже віщуни, мабуть, добре підготувалися до штурму. Надходив час одчайдушного їхнього нападу. Дорбатаєві й Гартаку лишалося або рішуче вибити чужинців з зайнятої ними позиції й самим оволодіти нею для дальшої оборони проти повстанців, або попасти в саму гущавину бою, який невблаганно наближався до урвища. Це було ясно — і не доводилося сумніватися, що Дорбатай докладе всіх зусиль для того, щоб уникнути зустрічі з повсталими невільниками. Він намагатиметься за всяку ціну вибити й знищити групу чужинців...
Раптом Іван Семенович простягнув руку до Артема: — Тс-с! Увага! Починається! Не поспішайте, Артеме!.. З-за краю скелі показалося відразу кілька шоломів. Потім міцні руки вхопились за каміння. З-під шоломів визирнули обличчя віщунів — бородаті, люті й загрозливі. Віщуни обережно заглядали на скелястий майданчик, готові першої-ліпшої хвилини або видертися на нього й напасти на чужинців, або, в разі потреби, знову сховатися за гребенем.
Діана тихо загарчала. Та міцна рука Івана Семеновича притиснула голову собаки до землі, і вона змовкла, насторожено стежачи своїми розумними очима за появою ворогів.
Віщуни оглядали майданчик. Вони не бачили на ньому нічого, окрім вбитого воїна. Втікачі-чужинці, що переховуй валися в кам’яній заглибині природної скелястої колиски, лишалися для них непомітними.
Ось один з віщунів, мабуть, вирішив, що небезпеки немає. Він перехилився назад й гукнув щось до своїх. І враз з десяток віщунів у шоломах і башликах з’явилися на краю майданчика. Вони були озброєні не тільки своїми звичними короткими мечами-акінаками або широкими кинджалами: цього разу у всіх були луки й повні стріл сагайдаки. Вони спинилися на краю, тримаючись за кам’яний гребінь, але не наважувалися рушити вперед.
Раптом знизу пролунав скрипучий владний голос Дорбатая, Можна було зрозуміти, що старий віщун щось питав. Той самий віщун, .який гукав раніше, відповів йому, — навіть з ясно відчутними заспокійливими інтонаціями. І це дало несподівані наслідки.
За кілька секунд над гребенем скелі показалась голова самого Дорбатая в його своєрідному священному золотому головному уборі, що нагадував водночас і шолом, і башлик. Так само, як і його попередники, старий віщун уважно оглянув майданчик. Його холодні й жорстокі очі пильно придивлялися до кожного камінця, кожного виступу.
Артем завмер, боячись поворухнутися. Йому здалося, що погляд Дорбатая на хвилинку спинився на стінах їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку — і потім побрів далі. Та не може ж він бачити крізь каміння, не може! А щілина, крізь яку дивився юнак, була така вузенька, що її просто не можна помітити. І все одно Артем не міг позбутися враження що старий віщун устиг за цю мить побачити і його, і товаришів... От би зараз, не чекаючи далі взяти б та й ударити...
— Дуже хочеться покінчити з ним, — чи не самими губами прошепотів Артем у бік Івана Семеновича. — Ви ж не знаєте, Варкан дав Ронісові клятву вбити Дорбатая... але ж він помер... а проклятий віщун...
— Тс-с! — суворо спинив його геолог.
Дорбатай все ще уважно оглядав скелі — і особливо ті виступи, за якими ховалися чужинці. Раптом його обличчя скривилося в зловісну гримасу. Він наче прийняв якесь рішення. І Артем, не вірячи своїм очам, побачив, як старий віщун і справді показує довгою своєю жилавою рукою в їхній бік. Це було не тільки несподівано, а навіть неймовірно! І все-таки він показував саме сюди, мов справді Дорбатай побачив чужинців крізь каміння!
Як би там не було, а покірні велінням старого віщуна, його помічники вже. сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові мечі й луки із покладеними на них стрілами. Артем відчув наче зі сторони, як напружилося все його тіло і як він важко дихає, ніби йому забракло повітря. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить... Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Адже віщуни, наближаються, от уже до них лишається всього метрів пять-шість, не більше...
