— Ой! — скрикнув Дмитро Борисович.
Скіфська стріла тупо вдарила в його металевий шолом.
— До могили! — не спиняючись гукнув Артем.
За виступом могили ховалися кілька віщунів з луками в руках. Позаду них Артем побачив червоний плащ Дорбатая. Чи не там Ліда і Іван Семенович?.. Віщуни повільно відступали до середини могили. Як перетяти їм шлях? Чи ж з ними полонені?.. Раптом Артем, стрепенувшися, розчув дзвінкий голос Ліди:
— Діано! Діано! Сюди! До мене, Діано! Собака аж затремтіла. Вона глянула на Артема, нашорошивши вуха, наче питаючи дозволу.
— Та негайно ж! Мерщій біжи до Ліди, Діано. Мерщій!
Звісно, Діана вкаже, де товариші. Вона приведе Артема до них. Голосно, що мав сили, він закричав навздогін Діані, яка вже мчала в напрямі віщунів велетенськими стрибками:
— Поскіна! Поскіна!
Дмитро Борисович здивовано глянув на Артема. Але юнак кричав:
— Поскіна! Поскіна!
Він знав, що робить. Тими вигуками він наче попереджав віщунів, що до них мчить страшна поскіна. Хай лякаються, це на краще! Бо цими ж самими викликами він оберігав Діану від стріл і дротиків: віщуни не насміляться стріляти в священну поскіну, вони тікатимуть од неї.
Діана вже майже добігла до віщунів, що ховалися за виступом могили. Отже, Ліда й Іван Семенович також там! Туди, мерщій туди!
— Вперед! — знову вигукнув невідомо для чого Артем. Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він уже не боявся не тільки стріл, мечів і дротиків, він знав, що його ніщо не може спинити. Мерщій! Скіфи бігтимуть од страшної поскіни. Артемові слід лише не відставати від Діани. Переляк віщунів перед поскіною захистить і його!
Артем біг і бачив, як Діана опинилася біля віщунів, які стояли безпорадні, не насмілюючися вжити проти неї зброю. Він побачив, як собака з льоту вп’ялася зубами в горло одному з віщунів, звалила його і, не цікавлячися більше ним, кинулася на другого. І віщуни враз побігли геть, вони не витримали! Далеко попереду них шкандибав і сам Дорбатай, петляючись у своєму льняному жіночому одязі й довгому червоному плащі. Він на ходу підбирав поли одягу руками і біг, біг не спиняючись. А недалеко від нього шкутильгала іще одна постать, кумедна і водночас огидна в своєму пишному одязі: то був Гартак!
Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, на голівці якої розвівалися золоті кучері. Вона простягла до нього руки. За нею біжить чоловік. То Іван Семенович! Віщуни не встигли захопити їх з собою у поспішному відступі!
— Лідо! Лідо, мила!
Ще мить — і дівчина опинилася біля Артема. Руки її обвилися навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.
— Артемчику! Любий!
— Лідо!
— Мерщій до скель! Мерщій! — пролунав розсудливий голос Івана Семеновича. — Нам дорога кожна секунда. Погляньте назад!
Звідти, з примогильного підвищення, було видно, що повсталі невільники не гаяли часу. Вони безнастанно натискали на віщунів і старшинських воїнів. Їх підтримували чимало бідних скіфських мисливців і скотарів, що приєднувалися до повсталих невільників, як і передбачав Варкан. Воїни старшин і віщунів одступали під натиском повсталих до могили, бо іншого шляху в них не було. Отож, відступаючи, вони в той же час створювали собою найбільшу небезпеку для чужинців.
Артем одразу оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися, прагнучи якнайшвидше звільнити полонених товаришів, і одірвалися через те від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані від своїх. Жерці й воїни Гартака, відступаючи під міцним натиском повсталих невільників, перетяли чужинцям шлях до людей Варкана. І Дорбатай і Гартак уже не тікали від могили. Навпаки, вони розуміли, що їм треба робити, і тепер посувалися всередині своїх воїнів дедалі ближче до чужинців. Більше того: ось Дорбатай вказав віщунам на них. І враз кілька стріл свиснуло в повітрі. Добре, що віщуни, очевидно, не так володіли майстерністю влучної стрільби з луків, як скіфські воїни...
— Діано! — гукнув Іван Семенович. — Назад, сюди! Тепер лишалося тільки відступати до скель. Можливо, воїни Варкана, якщо не сам молодий ватажок, помітять, в якому становищі опинилися чужинці, і нападуть на віщунів, примусять їх спинитися до того, як вороги наздоженуть групу... Але чи ж станеться так? І Варкан, і його воїни надто захоплені кривавою бійкою.
Чужинці швидко бігли до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали: мабуть, їх підганяв наказ Дорбатая, що вже знову сподівався захопити чужоземних чаклунів у полон, а може і просто вбити їх, щоб позбавитися, нарешті, постійної небезпеки, яку являли собою для нього ці неспокійні люди, хтозна?.. Головні сили віщунів і старшинських воїнів билися з повсталими невільниками, якими керував Роніс. Але й тут їх було досить, щоб перехопити чужинців. Стан, таким чином, значно ускладнювався, бо товариші не могли й думати про опір: ворогів було надто багато.
Несподівано нові звуки домішалися до бойових вигуків, що лунали звідусіль. Артем озирнувся. З правого флангу віщунів показався Варкан з десятком його молодих воїнів. Хоробрий ватажок, незважаючи на захоплення боєм, не забув про своїх чужоземних друзів, про свого побратима. Він одразу зрозумів небезпеку, в якій вони опинилися. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом із своїми товаришами, біг до чужинців, щоб допомогти їм.
— Варкан з нами! — гукнув радісно Артем. — Тепер буде легше!
Вони на мить спинилися. Ось він, Варкан! Тримаючи б руці закривавлений меч-акінак, молодий скіф промовив, вказуючи на скелі, і голос його уривався від напруження після шаленого бігу:
— Треба відступати туди! Треба виграти час, поки ворогів розіб’ють з тилу! Там для них немає порятунку, тому вони зібрали всі сили й сунуть сюди!
Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знову побігли до недалеких уже скель. А Варкан з кількома воїнами і Артем прикривали цей відступ. Артем уже цілком володів собою: товариші були вільні, врятовані, Варкан приєднався до них, усе гаразд. Тому, як і інші воїни, юнак спинявся через кожні кілька кроків, старанно цілячись, випускав на ворогів стріли з лука, який він разом з набитим сагайдаком підібрав на землі. Певна річ, його постріли завдавали віщунам значно менше шкоди, ніж стріли Варкана і його товаришів. Але юнак прагнув хоч як-небудь допомогти справі: адже віщуни й воїни Гартака ніяк не хотіли відставати.
«Таке тобі! — думав при цьому Артем. — Треба ж, щоб отакому трапитись: опинитися на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й воїни старшин... ясно, в них іншого шляху немає... і тому вони переслідують нас... ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, випущу ще кілька стріл, а тоді вже й до гайка».
Артем знову побачив яскраво-червоний плащ Дорбатая, бачив і жалюгідну постать Гартака серед віщунів. О, він дорого дав би, щоб влучити в когось з них! Та ні, до Дорбатая і Гартака було надто далеко. Руки юнака, які, незважаючи на тренування, були ще не такі сильні й вправні, як руки скіфських воїнів...
— Зажди, зажди, все одно спробую... може, ось зараз! — шепотів він, націлюючися з-за дерева. Ні, надто далеко! І значно більше було шансів, що якийсь із досвідчених старшинських воїнів влучить в самого Артема раніше, ніж юнак дострілить до ворогів...
— Не затримуйтесь, Артеме! — почув юнак гучний крик Івана Семеновича. Що ж, треба підкоритись. І він, перебігаючи між деревами, незабаром приєднався до своїх. Варкан щось незадоволено говорив своїм воїнам. Він показував на могилу Сколота, звідки сунули віщуни. Вони відступали, це було ясно, але відступали саме в той бік, куди й попередні, — до бійців Варкана, яких було не більше десяти, і до чужинців, на бойову міць яких молодий ватажок, певна річ, не міг покластися. Там, за могилою, Роніс перемагав. Але саме зараз це поглиблювало небезпеку для групи Варкана і чужинців, бо жерці й воїни Гартака всією масою рушили сюди, до скель, до урвища. Треба відступати, але куди?.. Іван Семенович переказав Артемові:
