Троє молодих мисливців, друзів Варкана, уже загинули після того, як Дорбатай отруїв Сколота і став всевладним господарем племені, — всевладним, бо кожен розумів, що проголошений вождем безпорадний і нікчемний Гартак покірно виконує перше-ліпше повеління старого віщуна.
Ці мисливці раніше насмілювалися іноді глузувати з віщунів. Без пошани ставилися молоді скіфи і до старшин. Дорбатай розправився з ними з властивою йому холодною жорстокістю.
Одного з них було звинувачено у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його, обеззброєного, привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні, багато вбраному червоною повстю й килимами. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай в одязі головного віщуна. Старшини зайняли місця круг підвищення. А навколо, дещо осторонь, юрмилися скіфи. Вони тихо гомоніли, кидаючи співчутливі погляди на молодого мисливця, бо всі розуміли, що він заздалегідь приречений. Мабуть, усвідомлював це й сам мисливець, але тримався він твердо і мужньо.
Гартак підняв руку, подаючи знак почати розгляд обвинувачення.
Скрипучим безживним голосом він запитав молодого мисливця серед мертвої тиші, яка враз запанувала навколо:
— Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святих віщунів?
Мисливець випростався і сміливо відповів:
— Ні! В мене немає провин, в яких мене звинувачують. Я ніколи не зраджував священних звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я тільки заступився за дівчину сироту. А віщун обдурив її і відібрав у неї останню худобу. У дівчини нічого не лишалось — і вона мусила через те померти з голоду, А віщун сказав, що забирає худобу з волі богів. Чи могли справедливі боги виявити таку волю? Адже віщун зарізав відібраного в дівчини коня і з’їв його. І коли він зробив так, — то хіба ж він святий віщун? Я казав про це. Та хіба ж це провина і зрада священних звичаїв?
Він сказав це, дивлячись в очі Дорбатаеві. І натовп загув, бо чимало скіфів знало, що все це — чиста правда. Гартак трохи розгубився. Його злякав обурений гамір натовпу — і він не знав, що робити. Зате Дорбатай добре знав! Загрозливо піднявши руку, він гучно і впевнено сказав:
— Віщун виконав волю богів, інакше боги одразу покарали б його. Але його не покарали. А ти, відступнику, стоїш перед судом! Ти образив віщуна, святого віщуна — і тим самим образив великих і грізних богів, волю яких він виконував. Мовчи й не сперечайся! Ми самі тепер спитаємо великих богів, вони скажуть нам усю правду. І як вони повелять, ми зробимо з тобою. Гей, ворожбитів сюди! Хай вони запитають великих богів!
Троє жерців-енареїв, і справді дуже подібних до жінок, з товстими пучками лозинок у руках підійшли до підвищення. Вони поклали пучки лозинок на землю, стали на коліна, зняли вгору сухі руки і заспівали скрипучими голосами молитовну пісню. Жерці благали богів відповісти їм з-за хмар. Обвинувачений мисливець чекав, мужньо випроставшись. І разом з ним чекали всі присутні.
Помолившися, жерці-енареї поквапливо почали перебирати лозинки, низько нахилившись над ними і вглядаючись в них. Вони ворожили, вони бурмотіли священні слова молитов. Натовп похмуро мовчав. А обвинувачений навіть простодушно знизав плечима: що можуть, мовляв, сказати ті лозинки, коли про вчинок віщуна, який пограбував дівчину, знають чи не всі люди?..
Та ось ворожбити випросталися. Найголовніший виступив уперед і мовив:
— О великий і мудрий вождь Гартак! О мудрий і святий слуга богів Дорбатай! Боги відповіли нам. Вони сказали нам усе — і всім однаково.Ми чули їх грізні голоси! Цей чоловік — винний! Він образив святого віщуна, значить він образив богів. Боги гніваються, бо він зрадив священні сколотські звичаї, як зраджував їх і до того!
Обвинувачений зблід: він уже бачив перед собою неминучу смерть. Але коли Дорбатай знову запитав його, чи визнає він тепер себе винним, молодий мисливець так само мужньо і непохитно відповів:
— Ні! Я не винний! Віщуни брешуть. Боги не могли сказати такого, бо я ні в чому не винний!
Дорбатай зловісно посміхнувся. І ті, хто помітив цю нелюдську посмішку, зрозуміли остаточно, що молодому мисливцеві ніщо не допоможе.
— Привести сюди інших ворожбитів, — повелів спокійно Дорбатай. — Виконаємо наші священні звичаї!
Тепер прийшло вже шість ворожбитів-енареїв — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав священний звичай, якщо обвинувачений опирався і не визнавав того, що сказали перші ворожбити.
Ці шестеро, повороживши, сказали те саме:
— Він винний! Він цілком винний — так підтвердили боги. І боги вимагають суворо покарати його!
Знову мужній молодий мисливець сміливо відкинув обвинувачення. Тоді на заклик Дорбатая прийшло аж дванадцятеро ворожбитів — знову вдвоє більше, ніж перед тим. І ці дванадцятеро, повороживши, повторили те, що потрібно було їхньому владному господареві, Дорбатаю!
— Він винний! Так кажуть великі й грізні боги! І великі боги вимагають суворої кари винному!
Цього було вже досить за священними звичаями. Все було зроблено так, як вони вимагали. Дорбатай повернувся до Гартака:
— Ти повинен винести вирок, великий і мудрий вождь Гартак! — мовив він, звертаючись до нього.
Не дивлячись на обвинуваченого, який шукав у обличчі Гартака останню надію, той відповів заученими словами:
— Хай збудеться воля богів! Винний має бути покараний!
Дорбатай владно махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь підготовлений віз, наповнений ущерть сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого мисливця зв’язали, поклали на віз і заткнули рота, Зверху на нього наклали хмизу. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини помчали в степ, везучи велике вогнище, де в палаючому хмизі лежала жива безвинна людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками і ногами...
А Дорбатай, простеживши холодним поглядом вогняний шлях палаючого воза, урочисто підняв руки й повелів усім молитися великим богам і дякувати їм за те, що вони справедливо покарали злочинця, який зрадив священні звичаї сколотів...
Двоє інших мисливців, теж друзів Варкана, загинули не так урочисто. Одного з них уночі віщуни просто зарубали сокирами. Потім вони розповіли, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Саме тому великі й грізні скіфські боги покарали його, кинувши з-за хмар гострі й важкі сокири, які зарубали відступника, а після того злетіли назад на небо. І прості— скіфи простодушно вірили цьому...
Другий молодий мисливець загинув під час полювання від списа, що, як твердили віщуни, упав з неба. Це стверджували й інші перелякані учасники того нещасливого для їх товариша полювання. Вони самі бачили, як з лісової гущавини, звідкись згори, вилетів спис. І хоч він після того, як убив мисливця, не полетів назад на небо, але хто ж інший, крім богів, міг кинути його в лісі, де нікого, крім кількох мисливців, не було?.. І тільки Дорбатай та найближчі його помічники знали, звідки взявся сцис і яку участь у цьому вбивстві брали великі й грізні боги. Бо ж сам Дорбатай віддав наказ одному з своїх віщунів, який заздалегідь забрався на дерево на Шляху мисливців і кинув у приреченого той спис...
Знали про це і Варкан та його товариші. Втім, вони не могли зарадити лихові. Тому зрозуміло, що протягом перших же днів жалобної подорожі лісовий загін зріс. До нього приходили всі, кому безпосередньо загрожувала небезпека. Поодинці Дорбатай і його віщуни могли перебити їх усіх — урочисто чи потай. А тут вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася ще й на багатьох мисливців і скотарів, що глухо ремствували й нарікали на жорстокі вчинки кровожерних віщунів. І тільки пізніше Варкан перестав приймати до загону мисливців, які хотіли приєднатися до нього. Всі молоді воїни були вже тут; були й ті з мисливців, які могли б загинути від руки Дорбатая і його віщунів. Решта ж могли лишатися поки що в лавах племені. Там вони могли бути корисними, бо, по-перше, являли собою надійного спільника на час, коли Варкан почне діяти, а по-друге, — Дорбатай не міг запідозрити, що його чекає напад не тільки ззовні, а й зсередини.
