«То найменший брат теє зачуває,

Він білим лицем до сирої землі упадає,

Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:

— Браття любе, браття миле,

Хоч один же ви милосердіє майте,

Назад коней завертайте,

З піхов шаблі виймайте,

Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,

У чистому полі поховайте,

Звіру-птиці на поталу не дайте!»

Сахно Черняк

(вжахнувшись, до Томиленка)

Ну, а вони, невже так і зробили?!

Томиленко

У вас хіба цю думу не співають?

Старечий голос кобзаря

(у сильному пориві вітру)

«То середульший брат теє зачуває

Та до найменшого брата словами промовляє:

— Сього, брате, зроду ніде не чували,

Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!

І рука не воздойметься,

І серце не осмілиться,

І душа гріха до смерті не скупиться!

А старший брат ріднесенький,

Сокіл яснесенький,

Теє зачуває,

Коня свого молодецького нагайкою поганяє,

Од брата меншого, пішого-пішаниці, утікає!»

Сахно Черняк

Невже таке було?

Томиленко

Та начеб не повинно.

Однак співають. То, мабуть, було.

Павлюк

Мабуть, таки було. Бо дума — це не казка.

Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.

Сахно Черняк

І нащо про таке було складати думу?

Павлюк

Щоб люди знали.

Сахно Черняк

Е, щоб люди знали!

Он як про тебе і про Сулиму,

як ви Кодак-фортецю зруйнували,

а потім як на страту вас везли,

і як ти чудом жив-здоров лишився,

та й знов на Січ подався Низову, —

от про таке у нас в селі співали!

І люди плакали. Але ж то й сльози інші.

Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!

А тут... щоб так тікать... щоб аж покинуть брата?!

(Їжачиться порубана тернина. Тріпоче шмат

червоної китайки. Ще далі шмат, і далі, й далі,

й далі...)

І даленіє голос кобзаря

«То середульший брат милосердіє мав,

Терновії віття верхи істинає,

Меншому брату приміту покидає.

А як стали на Муравський шлях виїжджати,

Не стало тернів та байраків рубати,

То він червону китайку із свого жупана видирає,

Меншому брату на прикмету покидає...»

Сахно Черняк

А старший?

Томиленко

Старший пожалів жупана.

Павлюк

Мабуть, в жупані мав себе за пана.

Томиленко

Так і сказав, співається у думі:

«Щоб я своє добро дороге

марно по шляхах розкидав?

Буду я до отця-матері приїжджати,

Будуть мене ближні почитати, поважати,

Будуть проти мене шапки знімати».

А ще сказав падлюка, не повіриш:

«Як будуть батько-мати помирати,

Будем грунта-худобу на дві часті паювати.

Ніхто третій нам не буде мішати».

Сахно Черняк

Оце такі і Наливайка видали.

І вас під Боровицею вони ж.

Ще, певно, там когось і підкупили —

у табір кілька бочок укотив,

щоб всі понапивалися і спали.

Я непитущий, дак ото й почув.

Томиленко

В неслушний час прибіг, як оглашенний.

Вони тебе й не думали в'язати,

так ти ж на них із шаблею своєю.

Ну, то вже що ж, зв'язали, повезли...

(На місці їде віз із в'язнями в кайданах.

І пропливає, на старій могилі, триніг з дашком —

сторожова фігура. Осунувсь очеретяний

дашок. Смолисті бочки в землю повмерзали.

І тільки кінь у пам'яті заржав).

Павлюк

Нема сторожі. Не дай Бог орда —

уже ніхто ті бочки не підпалить

і про біду людей не сповістить.

Томиленко

Та вже кого й про що тут сповіщати?

(Порожній хутір... Обгоріла хата... З віконця хати

виглянула смерть.

Все наче намальоване вуглиною з уже давно

схололих попелищ).

Павлюк

Заглада, пустка... й ми не обороним

вже цих людей, ці села, цей народ...

(Капличка... Хрест... Рушник, уже аж сірий

і вицвілий, на вітрі лопотить).

Сахно Черняк

Уже й села нема, а цвинтар залишився.

І хто живий, той прийде на гробки.

І пом'яне, і пасочку розкришить,

щоб на могилі птиці розклювали.

Все як годиться між людей. А нас

зі світу згладять, і гробків не буде.

Павлюк

Чого ж ти їдеш на одчай душі?

Сахно Черняк

Як не поїду, буду їхать вічно.

Нічим не відпокутуюсь, нічим!

Павлюк

Це ж гріх не твій, чого ж твоя покута?

Сахно Черняк

А ти ж за всіх був. А за тебе хто?

(Павлюк, як завжди, дивиться у небо.

Томиленко утупився у землю. Віз двиготить

на крижаних вибоях).

Томиленко

Біда цей шлях напровесні. Калюжі.

Хрумтить льодок. Пронизливі вітри.

А то як вдарить ожеледь, ще гірше.

У нас в степах я так ловив дрохву.

Вона ж, дрохва, як гуска. Щоб злетіти,

їй ще й розбігтись треба, бо важка.

А голий лід — ніяк не розбіжиться.

Ковзь-ковзь... Руками брали дичину.

Павлюк

Назавтра буде ожеледь. Пришерхло.

Томиленко

Що ж, довше будем їхати у смерть.

(Над ними ніч. І чорна сфера не&а —

зірки... Волосожар... Великий Віз...)

Павлюк

А зорі які, Господи! Отак

дивився б і дивився.

Томиленко

Я не дивлюсь. Моя вже зірка згасла.

Сахно Черняк

Великий Віз... А там оно Малий...

Он срібний шлях чумацької гризоти...

І що воно, — коли ще нас взяли,

давно везуть, вже тижнів, певно, зо три,

все їдем, їдем, ідем по землі,

а мов на місці — під тим самим Возом.

Павлюк

Велике небо.

Томиленко

Або ми малі.

Сахно Черняк

Вночі везуть. І не стають обозом.

Томиленко

Щоб люди не виходили на шлях.

По селах щоб жінки не голосили.

Сахно Черняк

Та, може, воно й краще... кому як...

бо от мені не вистачило б сили.

У мене жінка... я її жалів...

Нехай таке їй і вві сні не сниться.

Павлюк

(піддав плечем, спихає його з воза)

Я що сказав? Ану тікай у ніч!

Сахно Черняк (мов не почувши)

А далі ж як той піший-пішаниця?

Томиленко

Та як, ішов. Як сказано у думі:

«І побило його в полі три недолі,

Одно — безвіддя,

Друге — безхліб'я,

Третє — бездоріжжя».

Вийшов він на Савур-могилу,

Думав, хоч куряву за братами побачить.

А їх уже й сліду нема!

Ліг він на Савур-могилі —

«І на очі не гляне,

І на ноги не встане,