химери, ткані по тканині білій.

А не була б же Греція Елладою —

у нього й дзбан з Афіною Палладою!

Блищить ріка, метляє вітер чуба,

і сонце світить гаряче.

А човен довбаний із дубе,

такий вовік не протече.

У цих краях торгуючи давно,

грек прорубав у Скіфію вікно.

У ті степи неміряні, небачені,

під небеса такої висоти!

На що сармати розсобачені,

а й ті туди не важилися йди.

Там степ і степ. І скіфи славнозвісні.

Вози у них міцні, шестиколісні.

Отари незліченні, табуни.

І дивна мова з голосом струни.

Він там бував, він дихав їхнім димом,

їв їхніх страв баранячу ропу.

Та тільки от — гречин не сходив з дива,

що в них домашнє вогнище в степу.

Бо це ж тобі не дворики ольвійські,

жінки в сандалях і тварини свійські.

Тут вільний степ, і люди в ньому сущі,

на цілий степ стада свої пасущі.

Тут і ягнята, і жінки, і дітки

сидять у дощ під шкурами кибитки.

Який не є, усе ж таки зогріток.

А грек не звик би зроду до кибиток.

Йому аби за скелю зачепиться,

що аж за комір сиплються зірки, —

те голе місто, камінь, черепиця,

і ходять греки, чорні, як граки.

Над ними в небі і Телець, і Овен.

А тут пасеться цілий Зодіак.

Що скіфу — кінь, то греку — човен.

Живе на скелі, то інакше ж як?

А цій землі нічого не забракло —

ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.

Найперший скіф, молодший син Геракла,

собі роздольне царство вибирав.

А скіфський бог розщедрився до того —

із неба кинув плуга золотого.

А ще він кинув золоту сокиру —

як часом з ними хто не схоче миру.

А для гостей на саму видноту

бог кинув з неба чашу золоту.

Хоча як інші книги погортай,

то перший цар був скіфський Таргітай.

І, як легенда кажа прастара, —

він син Дажбога і дочки Дніпра.

При ньому також на вечірній пруг

упала чаша, топірець і плуг.

Окрім легенд, є дані наукові,

теорії складніші теорем.

Наявні тут етруски загадкові

в генезі етрускоїдних племен.

Шари культур і древня топонімія

гіпотетично свідчать, що колись —

раніше, ніж прийти на Апенніни, —

вони у цих краях тут прижились.

Їх різні вітки мали різні назви —

лелеги, тірсагети і пелазги. А згодом тих, що у степах зостались,

назвали скити, бо вони скитались.

Ще й інші є гіпотези і версії —

що бог Папай був скіфам праотець,

що ніби скіфи — вихідці із Персії,

тут корінний лиш коник-стрибунець.

Що як прийшли із хмарами наопашки

у кіммерійське царство степове,

то так і йшли тисячоліття попаски,

життя вели номадне, кочове.

Лишилось тільки розвести руками

на всі степи аж по Великий Луг.

Якщо вони були кочівниками, —

навіщо ж їм потрібен був той плуг?

Хто каже — скіфи, хто їх зве — сколоти.

Хто каже що, залежно від мети.

А наше діло — все це прополоти,

аби хоч крихту істини знайти.

Спитати мудрих, зазирнути в Лету,

хто, що й коли казав про цей народ —

Плутарх, Страбон і Гекатей з Мілету,

але найбільше, звісно, Геродот.

Побувши скрізь — од Фів до Чортомлика

і написавши кільканадцять книг,

він так сказав, що Скіфія — велика,

але не всі там скіфи серед них.

Були номади — скіфи кочові.

Товар свій пасли десь там аж до Криму,

програвши на співучій тятиві

історію, тепер вже недозриму.

Жили як степ, обличчям до небес.

Узимку мерзли, кутались в бушлати.

А по Дніпру, де нині Дніпрогес,

жили вже царські скіфи — паралати.

Сам цар, і члени царської родини,

і скіфи царські — ті жили у Геррах.

Суміжно десь, в лісах, жили будини,

бобрів ловили в лісових озерах.

В сусідство їм вклинилися гелони,

що мали місто на дубових брамах,

сади, городи, стріхи із соломи

і дерев’яні статуї у храмах.

На північ — неври, де тепер Полісся.

Тоді вважав їх дехто чаклунами.

Віки ішли, народ не перевівся,

і врешті-решт вони зробились нами.

Були ще й інші там аборигени.

Це може буть віднесене до збігів,

але меланхолійні меланхлени

вдягали чорне, — там тепер Чернігів.

Де на хребтах смарагдові попони,

в сугір’ях — агафірси золоті,

народ, котрий співав свої закони,

щоб не забути жодної статті.

Відлом фракійців — гети, зазбручани,

і ті, що в придунайських ареалах,

на ворога виходили з мечами,

а йшли із миром — грали на цимбалах.

На півдні — таври, бавились розбоєм.

Туди на схід, за Доном, савромати —

нащадки скіфо-амазонських воєн, —

таки вдалось тих фурій уламати.

І далі там — де сіяли, де пасли,

народи із околичних безмеж —

сармати, фіссагети, арімпаси

і люди з бурштинових узбереж.

Оце такі у Скіфії сусіди.

Сама ж вони складалася із кого?

Жили прекраснокінні калліпіди

найближче десь до берега морського.

А вище там, за їхньою землею,

жили стрункі, смагляві алазони.

Казковий ліс, урочище Гілею,

шукати в плавнях, певно, є резони.

Понад Дніпром жили все хлібороби,

що звав їх Геродот — борисфеніти.

Були людьми не східної подоби,

лишили голос у віках дзвеніти.

Хліб на Побужжі сіяли на продаж,

тих скіфів називали орачами.

І далі теж була б цікава подорож —

там, де Волинь, Поділля, галичани.

Але чому на землях цих, де Київ,

іще до літописних лихоліть,

так наче нам хто чорну дірку виїв

у історичній пам’яті століть?

Що тут було, сам Геродот не знає.

Він тільки твердить, що за тих часів

кордон ішов від Дону до Дунаю,

від моря аж до прип’ятських лісів.

Чи все це разом — Скіфія і скіфи,

і кочові, й осілі, й паралати?

Крізь домисли, і вимисли, і міфи,

о, як її нелегко угадати!

Був Геродот в історії Монбланом.

Багато знав кривавих епопей.

Та Віслу звав по-грецьки — Ериданом,

Святі Шляхи у нього — Ексампей.

Він тут бував — і в Геррах, і в Гілеї,

знав ріки — Герр, Тірас і Танаїс.

І під свої античні пропілеї

все у своїй транскрипції приніс.

Ішов у мандри у період літній,

де на волах, де пішки, де човном.

Тоді був скіфський цар неповнолітній,