Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. Прощався, мабуть, навіки…
І от у величезному залі — один Бідило. Лежати набридло. Встав, пішов попід стінами, знічев’я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал… У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. Але чому ж не взяли Чакта? Дивно… А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів?
Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові.
Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк.
Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер.
Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові.
— Іменем Безсмертного, підійдіть! — велично і владно проголосив високий.
Іван, втопаючи у м’яких сходинах, піднявся на узвишшя, став недалеко від чорного столу.
— Ви Іван Васильович Бідило?
— Я.
— Ви прилетіли з планети Земля на штейпі «В-18»?
— Я.
— Відповідайте правду, всю правду і тільки правду. Питання номер один: які секретні інструкції одержали ви перед відльотом на нашу планету?
— Ніяких.
— Роблю перше попередження — ви говорите неправду. Нам все відомо. Питання номер два: чи входили у ваші секретні завдання підготовка всещактифського збройного повстання і повалення уряду Хича? Чи ставили перед вами таку мету?
— Не ставили.
— Роблю друге попередження. Ви знову говорите неправду. Питання номер три: чи входила у ваше завдання антиурядова пропаганда, яку ви почали одразу ж при першому знайомстві з громадянами Країни Блаженного Спокою? Це теж завдання чи ваша особиста ініціатива?
— Я нічого не розумію, — чесно признався Іван. — Яка пропаганда?
— Ну, знаєте, всьому буває край! — легіонер не на жарт розгнівався. — А ваша поведінка там, на березі, невдовзі після прильоту, це не пропаганда? Генерал Хипіц звернувся до вас з урочистим привітанням. «Хич ехип!» — сказав він. А ви? Що відповіли ви? Не прикидайтесь дурником! — закричав легіонер. — Нам все відомо! Їх схильність Купхейп Х’юп Купеп чесно і відверто про все розповів. Про все: і про ваш злочин, і про те, як він приховав цей злочин з любові до вас!
— Я просто чхнув.
— Мовчать! — крикнув легіонер і так стукнув кулаком по столу, що аж загуло. — Ви розумієте, що справа не в фізіологічному акті, викликаному вашим нежитем. Ви не такий дурний, як хочете себе показать! Ви самі пояснили їх схильності Купхейпу Х’юпу Купепу, що своїм «апчхи» ви образили керівника нашого уряду: «Начхачи — значить виразити зневагу» — так, здається, звучить це на вашій тарабарській мові? Хіба це не є антиурядовою пропагандою? Відповідайте правду, всю правду і тільки правду!
— Мені нема чого відповідати. Я все сказав.
— Сто перший! — гарикнув легіонер.
— Я! — відгукнувся один із дебелих слуг Любові, які стовбичили біля входу.
— Програму дев’ять, освітлення двадцять сім! Учневі крісло. Швидко!
Слуга Любові прожогом кинувся в коридор, легіонер стомлено сів за стіл. У ту ж мить слуга повернувся, поставив біля Івана велике м’яке крісло, мотнувся в протилежний кінець приміщення і там, у темнім кутку, став клацати якимись перемикачами.
Дивні дива почали діятися в тьмяному залі! З похмурого, чорно-золотого він став раптом світлим, зеленкувато-жовтим. Лагідні світляні зайчики попливли по стінах. Десь згори долинули приглушені звуки спикту.
— Ех, друже мій, друже мій… — задумливо проговорив все той же легіонер і раптом сумно, лагідно посміхнувся: — Сідайте, сідайте… Давайте знайомитися, я ваш старший брат…
Іван сів. Аж тепер він помітив, що у високого легіонера маленькі поросячі очиці.
— Я ваш старший брат, — продовжував легіонер. — І я вам співчуваю. Вам справді дуже не пощастило. Ах, допит, допит… — і легіонер зітхнув. — Як це архаїчно! Були б у нас зараз Купхейпові АПД, ми 6 і без допиту зафіксували думки ваші… Та що поробиш, за право виробляти АПД досі ще змагаються всі ячі, і тому серійне виробництво поки що не налагоджене. Отже, доведеться вас все ж допитувати, а це, повірте мені, не так уже й приємно… Ви мені чомусь з першого погляду сподобалися… Як старший брат, від щирого серця раджу: будьте відверті! Будьте відверті, і не буде ніяких допитів. Отже, ви скажете зараз правду, всю правду і тільки правду. Чи не так? Я вас слухаю…
— Я сказав все.
— Ні, любий мій… — хижо й солодко всміхнувся старший брат. — Ні, ви ще не все сказали… Але ви скажете. Скажете все, що знаєте, і навіть все, чого не знаєте… Любий мій, ви в надійних руках! Ніколи — чуєте? — ніколи в житті ми з вами не розлучимось…
— Брехня… — пророкотав ззаду спокійний глухий голос.
Миттю все змінилося. Зал знову став грізним, чорно-золотим. Іван озирнувся: просто на нього сунувся гроунд. Багряне сяйво заливало зал. На чорній підлозі тремтіли перелякані легіонери. Блаженні учні біля входу падали на коліна, руки простягали до червоного дива, плакали, сміялися… Старший брат шмигнув під сталевий сгіл.
— Скоро, скоро воля! — голосом Умбренда гримів гроунд.
Ближче, ближче… Мить — і червоне сяйво охопило Івана, і уже не в залі — в серці зарокотав знайомий бас:
— Скоро! Скоро!.. Ууммб!
Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м’язах. Радісно і врочисто стало на душі.
Гроунд проплив, пройшов крізь стіну, зник.
Кілька секунд в залі ніхто не рухався…
Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав:
— Сто перший!
— Я… — відгукнувся слуга Любові.
— Учня в Зал-2.
— Слухаюсь!..
Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління.
На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ».
Слуги Любові підвели Івана до вільного ложа.
Підійшов старший брат.
— Лягайте!
А сам присів до столика, присунув кейфопередавач.
— Служителів. Двох. Ложе сто двадцять перше, — наказав у мікрофон і схилився, заглибився у папери.
Підбігло двоє служителів.
— Лягайте! — знову наказав Іванові старший брат.
— А мені, братику, щось, знаєш… Не хочеться мені щось лягати… — повільно промовив Іван, роздивляючись хифові зарості.
Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі… Рвонувся — даремно… Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе.
— Ет, що вже тут губити, крім своїх ланцюгів! — Бідило зібрав всі сили… Ривок! І служителі, мов лантухи, — врізнобіч!
Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки… Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і… вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв’язаного потягли і так до ложа прив’язали, що й головою не поворухнути.
