— А чому перший? Хіба ще другий є?
— Є. Всього їх три: Фізичний, Термо-звуко-гастрономічний та Активний.
— І всі три можна побачити в комбінаті?
— Ні. Термо-звуко-гастрономічний та Активний застосовуються тільки в Притулку Блаженних Учнів.
— Ну й система, — крекнув Іван. — Триєдине знущання! Вивчення граматики — і така машинерія…
— Ні, друже, справа тут не в граматиці. Я ж тобі казав, всі підлітки в нас вважаються особами соціально небезпечними — хакахо, хвороба червоної крові.
— І як, — поцікавився Бідило, — виліковують?
— Он, як бачиш…
Іван подивився на хлопчика. Він спав неспокійно: на змученому, мокрому личку виразно проступав крамольний багрянець…
— Так, — зітхнув Чакт. — Але ми з тобою інспектори…
Підійшов до кейфофіксатора, натиснув кнопку. В нутрощах апарата щось глухо загуло, і на екрані з’явився той же хлопчик.
Ось він заходить до спальні, блідий, виснажений. Обличчя розгублене, понуре. Ось він сідає на ложе. Лягає. Боязко озираючись, ховає шолом за тумбу. Та пильні прилади вмить «зафіксовують» хлоп’ячу хитрість. Гримить дзвоник. Так, саме гримить, а не дзвенить! Дзвоник такий гучний, що перекриває навіть монотонний Голос Безсмертного.
Іван озирнувся на сонного: зараз прокинеться! Цей дзвін і мертвого розбудить! Але хлопчик спав — струм спокою діяв безвідмовно.
А той, екранний хлопчик дістав з-за тумби шолом, болісно кривлячись, надів його. Ліг. Дзвінок миттю ущух. Хитнувся, посунувся вниз чорний рефлектор, низько опустився над хлоп’ячою головою, забубонів динамік. Перший Триєдиний Комплекс щактифської біопедагогіки вступив в дію.
— Ходім, — промовив похмурий Чакт. Клацнув вимикачем. — Нам ще багато чого треба оглянути.
Друзі пройшли з кінця в кінець по коридору, відвідали ще кілька спалень — все в них було однакове, похмуро стандартне. Все, крім одного: червоних, змучених дитячих облич.
Зайшли в ліфт, піднялися на наступний поверх. Тут розташовані були учбові приміщення: довгі зали, заставлені рядами крісел. На стелі — тьмяні плафони, в глибині, в сутінках, як голодні вовчі зіниці, поблискують об’єктиви кейфофіксаторів: кожен звук, кожен рух кожного учня і викладача мають бути зафіксованими для начальства…
Наступні два поверхи друзі оглядали вже так, задля годиться: стомилися, та й нічого особливого там не було. На одному з них містилася величезна «споживальня» — так називався зал, де у вигляді таблеток та ін’єкцій діти отримували споживні речовини. 3а роки другого, туманного, ступеня, тобто протягом всього навчального періоду, діти нічого не їли.
Піднялися ще на один поверх. Тут містилися кімнати розваг. Всі вони були тісно заставлені громіздкими апаратами дитячої механічної музики. Що ж то за музика? Чакт ввімкнув екран. На жовтому світляному тлі під скрегіт, шипіння, стукіт, дикі висвисти застрибали, засмикалися в конвульсійному ритмі худорляві, виснажені фігурки дітей.
Іванові защеміло серце, і він попросив вимкнути запис кейфофіксатора.
— Ходім звідси.
— Ходім, — погодився Чакт, — ходім, зараз я тобі покажу найцікавіше.
…У величезному залі п’ятого, останнього поверху під скляною стелею за стандартними пластмасовими столами сиділо кілька десятків абсолютно однакових істот. Всі вони були в білих халатах служителів, всі зігнулися в однакових позах і всі щось писали, писали…
— Хто вони такі? — тихо запитав Бідило у Чакта.
— Біопедагоги, журнали заповнюють.
— Які журнали?
— Візьми подивись.
Іван підійшов до найближчого столу, став за спиною якогось біопедагога, глянув через плече. Той саме закінчив, писати в одному з журналів і, згорнувши його, поклав ліворуч на купу інших.
«ЖУРНАЛ ОБЛІКУ ЖИВОЇ ВАГИ УЧНЯ ДО ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ І ПІСЛЯ ПОЯСНЕННЯ», — прочитав Іван на обкладинці.
Не повертаючи голови, не дивлячись, біопедагог взяв справа новий журнал. Цей називався: «ЖУРНАЛ ОБЛІКУ ШВИДКОСТІ МОРАЛЬНОГО ЗРОСТАННЯ УЧНЯ».
Учитель заглибився в писанину.
Іван обережно взяв з правої купи ще, видно, не заповнений журнал, прочитав назву: «ОБЛІК УЧНІВСЬКОЇ ЕНЕРГІЙНОСТІ». В журналі були занотовані показники температури та електроактивності кожного живого учнівського тіла до уроків і після них. Тут же реєструвалися всі напруження і послаблення учнівських м’язів.
Бідило посміливішав і почав гортати все підряд. Особливо багато було журналів для «ФІКСУВАННЯ ВІДХИЛЕНЬ ВІД ЗРАЗКОВОЇ, ПЕРЕДБАЧЕНОЇ ІНСТРУКЦІЄЮ ПОВЕДІНКИ».
Чого лишень не «фіксувалося» в цих товстезних зшитках, оправлених в масивні обкладинки! І кількість та тривалість учнівських позіхань. І кліпання очима. І повороти голови. І навіть колупання в носі.
І тільки на самому споді Іван знайшов один-єдиний журнал для реєстрації оцінок успішності від найнижчої — дев’яти до найвищої — нуля. З пояснень Чакта Бідило дізнався, що в щактифській біопедагогічній практиці дуже довго не могли знайти такої системи обліку успішності, при якій кожна оцінка виражалася б у найменш образній і найбільш сухій, незрозумілій для учня формі. Нарешті такою системою зарекомендувала себе так звана «дев’ятибальна негативна».
— Цікаво, — промовив Іван і хотів було взяти ще один журнал, та Чакт зупинив:
— Час, друже. Треба поспішати.
Пройшли коридором. В тупику на великій чорній панелі тьмяно білів напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО ШЕФ ЧОЛОВІЧОГО ДРУГОГО, ТУМАННОГО, СТУПЕНЯ БІОПЕДА-ГОГІЧНОГО КОМБІНАТУ № 2014».
Чакт натиснув кнопку, панель відсунулась.
— Прошу! Прошу! — з-за письмового столу назустріч двом інспекторам вийшов високий і худий служитель. Лиса голова його із запалими щоками похитувалася, як і тоді, у вестибюлі, на екрані стінного кейфу.
— Ну як ваше інспектування? Які недоліки виявлено?
Друзі сіли в крісла. Іван з цікавістю оглядав кабінет. Невелика напівтемна кімната. Праворуч — письмовий стіл, ліворуч — біла ширма.
— У мене до вас важлива особиста справа, — продовжував між тим шеф біопедагогічного комбінату. — Дуже радий, дуже радий вашому візиту! Ви, мабуть, і не уявляєте, як важко, як часом нудно і навіть…— він озирнувся, — навіть сумно жити серед оцих сумлінних біопедагогічних роботів!
«О, та він ще, виявляється, здатний мислити образами!» — подумав Іван, але вже через кілька хвилин пересвідчився, що ніякої образності тут не було.
Рівним скрипучим голосом розповідав шеф про роботу ввіреного йому колективу роботів-учителів. Так, саме роботів! Всі оті біопедагоги, що заповнювали у залі численні журнали обліку, були звичайнісінькими кібернетичними апаратами. Роботи виховують дітей! Ні, щактифська цивілізація сягнула не абияких вершин!
— Важко, дуже важко… — продовжував шеф. — Я все розумію. Ось наші прекрасні інструкції… — і шеф витяг із столу зібганий жмут паперів. — Ось наші інструкції. Я щиро люблю їх! Вони мудрі й гармонійні, як вірші стародавніх поетів. Але… — і шеф знову озирнувся, — хоч би одна жива мисляча істота була поруч! Куди не глянь — роботи, роботи, роботи… — Мова шефа прискорилася. Стискаючи у руці жмут інструкцій, він потрясав ним у повітрі і скрипів, скрипів: — Роботи… Кругом роботи… Мені стало здаватись, що не тільки мої підлеглі, а й все… все суспільство, всі, всі — роботи, роботи, роботи. Ху, страшно! — Шеф аж здригнувся і вже зовсім скрипучим голосом, розмахуючи над головою жмутом інструкцій, заторохтів швидко-швидко:— Роботи! Кругом — роботи! В інститутах — роботи! На заводах — роботи. Скрізь, скрізь — роботи! — Шеф метався по кімнаті і вже не скрипів, а скреготав:— Роботи, роботи! Ви! Ви теж роботи! Та все одно я запросив вас. Я неспроста запросив вас. Я маю справу до вас. Я маю особисту справу. Справа в тому, що я не можу займатись справами! Я став дещо розуміти! Я став думати! О-о, це жахливо… Передайте адміністрації: шеф номер 2041 вийшов з ладу.
Шеф кинувся за ширму і почав там чимсь клацати і скреготати. Чакт задумливо роздивлявся свої нігті. Бідило не втерпів, встав, потихеньку зазирнув за ширму. Те, що він побачив, перевершувало всі дива цього справді-таки дивовижного учбового закладу.
