— Які? Ах, ті… — і з поблажливою усмішкою легіонер махнув рукою. — Звичайнісінькі хіміки, фізики, будівельники, ну й всякі інші… їх сьогодні нагородили медалями «За особливу слухняність». От вони й обмивають нагороди. Іч як розбалакались! А правда, цікаво послухати? Нехай хоч тут язики почешуть, за стінами Палацу Безсмертного ми їм цього не дозволяємо. Ні, взагалі хлопці хороші, тихі, як кошенята. Слухняні хлопці. Майже всі — добровільні агенти Легіону…
Купхейп прокинувся, схопився, підозріло поглянув на Івана:
— Нас не викликали?
Саме в цю мить з великого гучномовця, що блищав посеред стелі, долинув урочистий бас:
— Купхейп Х’юп Купеп! Іван Васильович Бідило! Хич Дев’ятнадцятий Мислячий чекає вас.
…Ось він стоїть — Купхейп Х’юп Купеп, експерт Вищої Ради Слуг свідків Безсмертного, ось він стоїть у дивному, неосяжному кабінеті Хича Мислячого, стоїть і плаче… Сльози щастя течуть по зморшкуватих щоках, язик — мов дерев’яний. Діждався, діждався-таки…
А кабінет і справді незвичайний. Уздовж стін — шафи, шафи, шафи… Крізь їх каламутне скло чорніють тисячі шухляд. Пізніше Бідило дізнався, що то була картотека особистих ворогів Хича. І якби Купхейп не приховав того страшного Іванового злочину (чхнув невчасно), то і його, Іванова, картка зберігалася б зараз в одній із цих шухляд.
У глибині приміщення чітким строєм виструнчилися, мов неживі, хичисти особистої охорони. А в центрі, на високому помості, стискаючи важелі якогось пульта управління, що здалеку скидався на письмове бюро, у величній позі володаря і пророка стояв високий мислячий організм.
Бідило з цікавістю розглядав постать Мислячого: «Іч, в халаті легіонера… Голова довгаста, вуха стирчать, а обличчя…» І тут Іванові стало не по собі, охопило моторошне відчуття нереальності всього навколишнього. Де ж обличчя?.. Там, де у всіх звичайних мислячих істот очі, брови, ніс, губи, — у Хича неясно туманилася мутна пляма. Хич був безликий. Так, саме безликий. Голова була, шия була, навіть вуха стирчали, а от обличчя — обличчя ніякого! Неясні риси проступали, мінилися, рухалися в отій туманній плямі. І хоч крізь скляну стелю ясно світило сонце, Іван в тій плямі так нічого й не роздивився.
Хич Мислячий хитнув головою, і в ту ж мить у нього з’явилося обличчя.
— Мені читали ваш запис у Книзі Справ. Знаю про ваші дослідження. Чого ви чекаєте від мене? — промовив Хич Дев’ятнадцятий якимось дуже знайомим голосом. Іван глянув — диво! — і обличчя знайоме… Та це Сач Кепст! Викапаний Сач Кепст! Та ж херувимська посмішка, ті ж медові інтонації, той же тьмяний алюмінієвий блиск очей.
— Ваша схильність, — нарешті заговорив Купхейп, — ваша найнижча схильність. Я не посмів записати у Книзі Справ ту головну справу, що привела мене до вас…
— Чому? — Хич хитнув головою, і в ту ж мить перед ошелешеними відвідувачами перетворився на зовсім іншу особу. Це був уже не солодко ласкавий редактор «Цікавої газети», а гордий, сповнений величі депутат парламенту Ф’юче Пехфект.
— Чому? — з артистичним, ораторським жестом повторив Хич-Ф’юче, і очі його сповнилися благородним блиском непідкупного політичного лідера. — Чому, я вас питаю, ви це зробили?!
— Ваша найнижча схильність… — забелькотав ні живий ні мертвий горбань. — Основна моя справа така секретна, така державно важлива, що про неї я можу розповісти тільки вам. Моя справа… Справа в тім, що апаратура спіритографічної установки, так званий жовтий екран, сприймає, як відомо, лише імпульси архаїчного, або, як ще його інакше називають, «образного мислення». На жовтому екрані ми можемо побачити тільки картини, які уявляє піддослідний. Думки ж його, тобто мислення поняттями, спіритограф не сприймає.
Я винайшов апарат «ХА», Апарат для Підслухування Думок. Скорочено АПД. Я винайшов АПД… Віднині ви зможете знати все, що думає про вас кожен громадянин Щактиф.
— А що він, цей громадянин, про мене думає? — вкрадливим голосом запитав Хич, хитнув головою і в ту ж мить Знову змінився. Тепер він був як дві краплі води схожий на їх Шістдесят дев’яту схильність. — Так що ж він думає про мене? Чи не змогли б ви більш детально поінформувати?
— Ваша найнижча схильність, — ввічливо відповідав Купхейп, — в Залі Запису Справ сидить мій син Чакт з моїм АПД. Скажіть, будь ласка, щоб його пропустили сюди разом з апаратом.
— Один момент, — спритним рухом Хич Мислячий шарпнув важелі. Загуло, застрекотало, задзенькало, за прозорими стінками пульта-бюро закрутилися золоті коліщатка, блиснули іскри.
— Кімната-3. Чакта, апарат, — неприродно ввічливим голосом Шістдесят дев’ятого наказав Хич, хитнув головою і миттю знову змінився. — Як це прекрасно, — продовжував він, — як це чудесно, що цей феноменальний апарат винайшли саме ви!.. Ах, ви такий милий…
Іван не переставав дивуватися: перед ним стояв уже не в’їдливо-пильний шеф Легіону Любові, а щирий і придуркуватий добряга К’юс. Ах, він так зрадів!.. Такий прекрасний винахід!..
Вхідна панель розчинилася, на порозі з’явився Чакт із Зеленою скринькою в руках.
— Ось, ваша схильність, мій винахід, скромний плід відданого вам інтелекту!.. — І, взявши в сина апарат, Купхейп Зійшов на поміст, поставив його перед Хичем на пульт-бюро. — Ось, дивіться, я натискаю на цю кнопку, переводжу стрілку з нуля на цей знак і цим важельком вмикаю усю систему. Тепер АПД повинен нагрітися. Через двадцять—тридцять цот апарат тихенько клацне і почне діяти. Діє він так: той, чиї думки ви хочете підслухати, повинен знаходитися поруч, біля самого апарата. Це конструктивний недолік АПД, згодом я його, звичайно, усуну. Так от, ви розмовляєте з якимось своїм підданим, він вам відповідатиме, а ви нишком подивитеся на АПД і на цьому екрані прочитаєте всі його справжні думки.
Розповівши все і настроївши АПД, горбань повернувся на своє місце біля самої вхідної панелі.
— Ах, як це мило… — Хич-К’юс був просто зворушений. — Скажіть, чим я можу віддячити вам за такий прекрасний дарунок?
— Ваша схильність! — Купхейп тільки й чекав цього запитання. Добре продуманими, мабуть, заздалегідь вивченими напам’ять фразами він коротко розповів усю історію залицянь Великого Перукаря і дав зрозуміти, що дочка йому край необхідна як асистент у подальших дослідженнях проблем хакахо (жест у бік Івана), а після Свята Пітьми вона — це ж так природно! — може завагітніти. Потім Купхейп коротко розповів про всю значимість його досліджень таємничої Іванової душі.
— О-о!.. Я вас зрозумів!.. Це я зроблю, — ласкаво замуркотав Хич-К’юс, — це я зроблю. Ось тільки дам наказ Державній Машині…
Хич знову посунув важелі.
— Великого Перукаря до мене, — наказав Хич. По підлозі пройшов глухий гул.
— Е-е… Крім того… Ваша схильність, я б хотів просити вас, — Купхейп, як той коваль, спішить, клепле, поки тепле, — посада у мене всього тільки експерт, експерт спіритики… Кажуть, член Ради Щуйс — скоро у відставку… Чи не можна було б мені…
— Можна! Звичайно, можна! Для вас… О! Прошу, прошу!..
До кабінету уже входив високий служитель з благородним лицем професора. Іван одразу впізнав: саме цей державний діяч голив його колись на своєму перукарському ювілеї.
Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії піднявся на поміст і став поряд з Хичем.
— Друже дорогий, як ти живеш? — запитав Хич у Великого Перукаря. — Я хочу призначити тебе своїм заступником. Ти згоден?
— О мій державний друже!.. Це такий злет! — і Перукар медово всміхнувся. — Як я живу? Як може жити вірний схильник, безмежно відданий своєму уряду? Тільки щасливо! Ви навіть не уявляєте, яке це щастя… — І Великий Перукар почав докладно описувати свої почуття.
Хич-К’юс радісно посміхався. Він так любив слухати про щастя своїх підданих… І хтозна, може, й довго б іще він слухав і радів, радів і слухав, та в зеленій скриньці щось клацнуло, і екран на ній засвітився.
— Я такий щасливий, — майже виспівував Великий Перукар. — Спасибі, спасибі вам за все і особливо за нове призначення! Це такий злет! Я так люблю вас! Скільки я вам добра бажаю! Щоб вам тисячу років жити!
